Глава 37

Глава 37

          Чому не можна викинути з голови спогади, які завдають тобі болю? Просто взяти їх і позбутися одним махом. Жбурнути в смітник, як непотріб. Пошматувати на дрібні шматочки, щоб вже ні при яких обставинах не скласти до купи.

          Натомість ти терпиш їхню присутність у своїй голові, бачиш те, що із задоволення б забув навіки. Спогади переслідують тебе. Як лихі месники, що жадають завдати тобі ще більшого болю, вони не дають тобі спокою ні в день, ні в ночі.

          Чому не можна забути раз і назавжди того, хто оселився в твоєму серці? Зачинити душу, запроторити кохання за ґрати на довічне ув’язнення, щоб більше не ставати його жертвою.

          Кохання… Який сумний варіант цього прекрасного почуття дістався мені. Це світле почуття могло б бути найчудовішим з того, що коли-небудь траплялося в моєму житті. Я могла насолоджуватися метеликами в животі, сиротами на шкірі, прискореними подихами, ніжними доторками, солодкими поцілунками, лагідними пестощами. Могла, і навіть встигла посмакувати увесь неосяжний спектр емоцій, яким нагороджує кохання. Але…

          Біль… Він крокує поруч з коханням. Один необачний рух — і ось він панує в твоїй душі, майстерно витісняючи заскімлене кохання кудись в темний куточок твого серця.

          В глибокому смутку і розпачі я поверталася до Києва. Того ж дня, коли Дана повідала мені жахливу правду про Миколу, я зібрала валізи. З’їздила в район, придбала квиток до столиці на наступний ранок. Не хотіла більше й дня залишатися у Високогірцях.

          Самим сумним було те, що я мусила прощатися з бабусею. Я дуже до неї звикла і чесно кажучи, не хотіла її залишати саму. Ми з нею дуже зблизилися і я прикипіла до неї усім серцем. Не розумію, чому батьки не відвідували її стільки часу? Я якось запитала її про це, але вона нічого мені не відповіла. Просто удала, що не чує. Напевно, це щось особисте. Понад десять років (а може й більше) бабуся Стефанія живе сама і ніхто не піклується про неї, ніхто не допомагає. Хіба що Микола…

          Фу, не хочу й згадувати про цього мерзотника! Мене аж пересмикує при думці про нього! Брехливе, підступне створіння. Добився того, що хотів і пропав. А я ще переймалася відносно нашої майбутньої розлуки. Дурепа.

          — Ларисо, ти ж наче збиралася їхати пізніше, — сказала бабуся, пакуючи мені в дорогу тормозок з їжею.

          Вона ще вдосвіта прокинулася, напекла пиріжків з картоплею і ще солодких — з чорносмородиновим варенням, яке ми закривали на тому тижні. Я тоді ще із превеликим задоволенням облизувала ложку))) Всміхнулася спогадам і продовжила складати в торбинку свої вишивки.

          — Ба, я згадала, що маю підготувати дещо до навчання, — ухильно відповіла.

          А що я мала казати? Правду? Це вже точно не варіант. Куди їй такі новини з хворим серцем і високим тиском. Вона не знала про мої негаразди з сімейкою Кролів. Можливо, здогадувалася, що ми з Кольою не просто дружимо. Але ні разу не питала мене на пряму чи між нами щось є. Та й я не наважувалася їй розповісти. І як виявилося — добре, що змовчала.

          — Можеш їм показати сорочку, що ти вишила. Там всі вчителі в чергу до тебе стануть, як побачать, яку ти вмієш робити красу.

          — Ой, та куди там! Мені ще вчитися і вчитися, — відмахнулася я.

          — Ти вже все вмієш, онучко, — лагідно всміхнулася до мене бабуся.

          — Бо у мене найкраща у світі вчителька! — я підійшла і цмокнула її в м’яку щоку.

          — Обіцяй, що зателефонуєш по приїзді, — промовила бабуся, проводжаючи мене до автобуса. — Я буду чекати, — вона подала мені пакет з провіантом. Валізу в салон допоміг занести водій.

          — Неодмінно! Тільки щоб батьки віддали мені телефон, — пожартувала. — Я вже й забула, що то таке — тримати його в руках.

          — Та й слава богу, що позбулася тої мани з тим тернетом, — зітхнула старенька. — А то мала такий клопіт. Щасливої дороги, доню!

          Ми обійнялися на прощання. Автобус рушив, а я ще довго дивилася у вікно на бабусину постать, доки вона не зникла за рогом.

          Ніч в потягу минула спокійно. Ще б на душі не було так важко. Я вже встигла засумувати за бабусею. І навіть за Миколою. Бо як би я на нього не злилася, за один день почуття до нього не згасли. Серце й досі не сприймало гіркої правди. Хоч мозок волав про його нікчемний вчинок на все горло.

          Звісно, що ані з Христею, ані з Миколою я не попрощалася. Я навіть не сказала їм, що їду. Нехай і далі думають, що я ще в селі. Мені пофіг. Шкода, що у всій цій історії постраждала ще й вона. Знаю, що мала буде ображатися на мене. Але я не могла вчинити інакше. Підлість її братика перекреслила всі хороші думки про їхню сім’ю.

          Потяг «Івано-Франківськ-Київ» прибув до Центрального вокзалу з самого ранку. Рідне місто зустріло мене погожою погодою. Небо ясніло блакиттю, а з-за обрію вже показувалося серпневе сонце.

          Не дивлячись на ранній час, на вокзалі творився справжній хаос. Шум, гамір, повно людей, море автомобілів. Разюча різниця між спокійними (я б навіть сказала – меланхолійними) Високогірцями і метушливим Києвом.

          На мені був той самий рожевий спортивний костюм, в якому три місяці тому я їхала в село. Я ще так тоді противилася цій поїздці. Всміхнулася, згадуючи, як шаленіла, що буду терпіти цілих три місяці життя без Чочо. Дивно як. Зараз якось пофіг. І на той смартфон, і на Інстаграм. На все пофіг. Хочу якомога скоріше добратися додому і зануритися в гарячу ванну.

          Випила гидкої кави з автомату, заїла останнім бабусиним пиріжком і на таксі добралася до будинку. Біля під’їзду побачила свій Смарт. Не може бути! Цілісінький і відремонтований автомобіль стояв серед інших, відрізняючись яскравим кольором. Обійшла його двічі, переконуючись, що на ньому немає зайвих вм’ятин і подряпин. Чудово! Батьки вже привели в порядок мій автомобільчик після аварії.