Глава 35

Глава 35

          Як мені не хочеться, щоб це літо добігало кінця! Щоб ці декілька останніх днів серпня попали в часову петлю і повторювалися раз у раз. Але хіба людина має вплив на час? Кожен день серпня, що минав, наближав мене до від’їзду додому. А це означало одне — розлука з Миколою неминуча й і як би мені не хотілося відтермінувати цей день, він неодмінно настане.

          Ці думки пригнічували, не давали спокою ні вдень, ні вночі. Особливо ночі стали для мене тривожними. Ще вдень, за суєтою, роботою й допомогою бабусі, якось не так було прикро. А от залишаючись сам на сам із собою я заглиблювалася в смуток. Самим образливим було те, що залишитися на довше в селі я не могла — починалося навчання в університеті. Мені навіть стрельнула шалена думка — перевестися на заочну форму навчання заради Миколи. Але потім подумала, що мама всипить мені таких прочуханів, яких ще світ не бачив. Мало не здасться. Тож залишалося змиритися. Не завжди ми здатні змінити події чи обставини. Та у нас є можливість змінити своє ставлення до них. Що я і намагалася зробити. Але поки що — безуспішно.

          Думки про майбутню розлуку з коханим краяли мені серце. Уява малювала гірки картинки нашого розтавання і я не могла стриматися – щоразу плакала в подушку, вмиваючись гіркими сльозами.

          Чому все так в цьому світі несправедливо?

          Тільки-но я закохалася вперше в житті і одразу ж мушу смакувати гіркоту розлуки. Не встигла й навіть насолодитися прекрасними митями усамітнення з Миколою, як вже мушу з ним прощатися назавжди.

          Найбільший біль завдавало слово «назавжди». Аж серце починало колоти, а в животі все стискалося в тугий вузол. Мене аж починало нудити від тих нервів. Я ж розумію, що стосунки на відстані — це повна маячня. Я точно не зможу відлучитися, щоб відвідати його у Високогірцях. Навчання не дасть. Хіба аж на зимових канікулах. Але ж коли вони будуть! Я до того часу почну на стіни дертися від розлуки!

          Варіант, що Микола приїжджатиме до Києва я навіть не розглядала. У нього тут бізнес, батьківське господарство на ньому, поки тато й мама працюють закордоном, та й обидві сестри під його пильним наглядом. Хоча догляду потребує тільки мала Христя, бо ще неповнолітня. А от Богдана вже б могла давно собі сама давати ради. Не маленька.

          До речі, про Христю. Ми з нею дуже здружилися. Часто бачилися, розмовляли на різні теми, ділилися секретиками. Вона хоч і молодша за мене, але така близька, що цієї різниці навіть не відчувається. Шкода, що і з нею мені доведеться розлучитися. Але принаймні, ми зможемо підтримувати зв’язок через Інтернет.

          — Лялю, я так не хочу, щоб їхала, — простогнала мала і скривилася. Ми сиділи на лавочці біля магазинчику. Покупців не було, тож ми могли спокійно собі порозмовляти.

          — Христю, не стогни, мені й самій тошно, — я стулила від розпачу губи. Не хочу давати волю емоціям. Бо боюся, що не стримаюся. Я що й роблю останні дні — так це плачу.

          — Я так до тебе звикла, що вже й не згадаю, як жила раніше без тебе.

          Христинка сказала це так щиро, що в мене аж душа заболіла. Поглянула на неї, а вона ледь не плаче. Карі оченята сповнилися слізьми, аж бринять від зайвої вологи. Вона кліпнула і сльозинка скотилася з вій по щоці.

          — Ох, сонечко, не плач, — обійняла її міцно. Кучеряве волосся дівчини залоскотало шкіру обличчя. Пригладила її по голові, намагаючись заспокоїти. А в самої аж клубок в горлі застряг.

          Прочистила горло, ледь стримуючи свої сльози. Маленька Христя так припала мені до серця. Не хочу звикати жити без неї. Наші посиденьки і дружні розмови стали звичним для мене явищем, увійшли у звичку. Миколина наймолодша сестричка стала мені подругою й близькою людиною. З якою я змушена розлучатися! Це жахливо, просто нестерпно!

          — Давай з’їмо по морозиву? — запропонувала я, шморгаючи носом. Все ж таки я не втрималася і теж пустила сльозу. Добре, що хоч не ридала, як мала у мене в обіймах. — Є теорія, що морозиво здатне дуже добре піднімати настрій.

          — Окей, — шмигнула Христя, витерла долонями змокрілі очі, а рукавом кофтинки — носика. — Піду візьму з морозильника.

          — Тримай гроші, — я полізла в кишеню, щоб дістати двадцять гривень, але мала тільки відмахнулася.

          — Коля не збідніє на ті гроші, — сказала вона і зникла в нетрях магазину.

          Вже за кілька секунд її тендітна фігурка знову опинилася поруч зі мною на лавці. Ми розпакували пломбір і взялися злизувати чубчик від солодкого десерту.

          — Знаєш що щойно подумала? — звернулася до Христинки, а вона на моє запитання тільки брівки підвела у подиві і заперечно замотала головою. — Що ти, Дана і Микола, хоч і рідні, але такі різні.

          — Так? Ніколи не задумувалася над цим. Поясниш?

          — Ну, дивись. Дана — вона у вас, як Снігова Королева. Така відсторонена, зарозуміла, гордовита. Ти — відверта, щира, дружня, така собі щебетунка. А Микола — той взагалі — замкнений в собі, скупий на висловлювання, насуплений і часом суворий такий.

          — Оце так! Як ти все чітко підмітила! — із захопленням вигукнула дівчина, смакуючи морозивом. — Так і є, як ти сказала. Чістісінька правда!

          — От чому Микола такий? — запитала я скоріше сама себе, ніж її. — Навіть коли ми з ним на одинці, він не зізнається мені у своїх почуттях. Наче і ніжний, але все-рівно якийсь відсторонений. Наче хоче втриматися на відстані, розумієш?

          — Я не знаю, — знизила плечима Христя. — Він, наче, завжди такий. А з тобою… Ну, можливо, це через… Блін, мені Дана наказувала нічого тобі не казати, — мовила вона і відвела погляд.

          — Христю! Що ти знаєш? — моє морозиво зупинилося на пів дорозі до рота.

          Її слова вибили ґрунт з-під моїх ніг. Добре, що я сиділа в цей момент, коли слухала Христю.