Глава 31

Глава 31

          — Згодна, — прошепотіла і замружилася. Ох, який це трепетний і особливий момент. Місце, сама пропозиція, взагалі вся ситуація. В мене серце ніяк не вгамується від хвилювання.

          Не знала, що зробить Микола, почивши мої слова. А він просто міцніше пригорнув до себе і поцілував у маківку. Зарилася носом в його плече, відчуваючи його гаряче тіло і як сильно б’ється чоловіче серце. Виявляється, навіть такі кремезні хлопці хвилюються, не менше за дівчат. От тільки вони не показують своїх емоцій.

          Не думала, що в нас час ще хтось так офіційно пропонує зустрічатися. Принаймні, у нас в Києві точно такого вже немає і не практикується. Зараз здебільшого хлопець з дівчиною сплять і самі не знають, на якій стадії у них стосунки і чи взагалі вони в стосунках одне з одним. Все перевернулося з ніг на голову в сучасному світі. Віртуальне спілкування замінило справжнє, слідкувати за чиїмсь життям в соціальних мережах стало звичкою. І я одна з тих, за чиїм життям слідкує сотні людей. Вони бачать, що я їм, де і з ким зустрічаюся, що одягаю і чим займаюся впродовж дня. Моє життя для моїх підписників – це міні-серіал, де нову серію показують щодня і без перерви на рекламу. І я тільки зараз я про це збагнула. Тільки завдяки засланню в село, в якому люди все так само спілкуються одне з одним, живуть без гаджетів, їдять без телефонів і лягають спати без них. Я настільки звикла засинати і прокидатися з телефоном в руках, що вважала це нормою. Як роблять це тисячі людей на планеті. А у Високогірцях ранок починається не з телефону, а з праці.

          Минали дні за днями, непомітно пролетів червень. За цей час багато що змінилося. Моя свідомість зазнала значних змін, змінився мій світогляд. Мені стали зрозумілими слова мами. І навпаки, тепер я дико не розумію, як могла увесь свій час приділяти соціальним мережам і настільки бути втягнутої у віртуальну реальність.

          Пригадалися відчуття, коли я вважала, що без Чочо я не зможу жити. В мене тоді ледь нервовий зрив не стався. Але минуло більше місця, і нічого. Я жива, здорова. Навпаки – сповнена сил і енергії. До того ж, навчилася новому і корисному для себе. Як за овочами на городі доглядати, як курей годувати, навіть раз спробувала корову подоїти, але більше не хочу. Не сподобалося мені коров’ячі груди мнути. А ще я продовжила вишивати і навіть картину вишила! Невеличку звісно, але це й так прогрес для тієї, яка голки в руках в житті не тримала.

          Одного дня бабуся Стефанія показала мені свої вишиті роботи і я рота роззявила від здивування і захвату. Ми стояли в її кімнаті, навпроти відчиненої шафи, де на вішаках красувалася жіноча одежа.

          — Ба, яка краса! — промовила пошепки, витягаючи на світло чорну сукню в коліно. Червоні маки палали на полотні яскравим вогнем, а нитка, якою вони були вишиті, блистіла у вечірньому світлі ламп.

          Притулила сукню до себе і підійшла до старовинного трюмо, що стояло поруч з таким ж по віку ліжком. Покрутилася, уявляючи себе в ньому.

          — Приміряй, — всміхнулася бабуся, а я очі витріщила. — Приміряй, приміряй, а я подивлюся, — з усмішкою на обличчі сказала вона і сіла на краєчок ліжка.

          Я вийшла з кімнати з сукнею в руках. Скинула з себе звичні шорти і майку і пірнула в ніжну прохолоду тканини. Трохи соромлячись, повернулася до бабусі і зустріла її захоплений погляд.

          — Візьми пасок на поличці, — зауважила вона і показала рукою, де саме я можу його знайти. — О, так набагато краще! Тобі дуже гарно, доню.

          Я стала навпроти дзеркала і обімліла. Такої краси я ще ніколи не вдягала! Короткий рукав до ліктя, круглий виріз, що зав’язувався на тоненькі шнурочки з китицями на кінцях, трішки розширений низ сукні – все так красиво гармоніювало між собою, що я не могла очей відвести. А головними тут були бабусині маки, що зробили зі звичайної однотонної тканини шедевр.

          — Це тобі мій подарунок, Ларо, — почула позаду себе голос бабусі. Різко розвернулася і втупилася в неї очима. Аж рота відкрила від подиву.

          — Всмислі? — не вірилося, що таку красу можна отримати за «просто так». — Ти ж наче на ярмарок ці речі готувала. Ба, ти за цю сукню зможеш дорого взяти.

          — Дорожче за тебе у мене нічого немає.

          — Баааа…

          Від її щирого зізнання враз виступили сльози. Підійшла до неї і сівши поруч біля неї на ліжко, міцно обійняла. Не знала, що сказати. Бо такі слова чула вперше в житті. Тільки тихо плакала, схлипуючи носом.

          — Ну, не плач, а то я зараз розхвилююся і тиск підскаче. Таблетки треба буде ковтати, — бабуся й собі схлипнула і хутко витерла очі долонею. — А від однієї сукні я багатшою не стану.

          — Дякую, — я перевела подих, заспокоюючись. — Знаєш, я придумала. Коли повернуся до Києва – буду продавати вишиті тобою речі. Ну, і сама теж буду вишивати. Ти ж знаєш, що я відома модниця! Зроблю новий тренд серед молоді – хендмейд одяг із вишивкою. Що скажеш? Будеш моїм бізнес-партнером? — всміхнулася і подивилася в лагідні очі старенької.

          — Ох, Ларисо, ото прудка дитина! Вже і бізнес вигадала! Добре, лишня копійка зайвою не стане.

          За справами завжди час пролітає миттєво. День за днем минали, прийшла середина липня. Вдень я допомагала бабусі по господарству. Робила, що вона скаже. Прополювала на городі бур’яни, збирала всяку смакоту на компоти, які ми заготовлювали на зиму. Ввечері бабуся вчила мене готувати, а потім ми сідали разом вечеряти. Я ж зовсім не вміла готувати, до того, як приїхала у Високогріці. А тепер вмію оладки смажити, рагу варити, суп навчилася готувати. Ну, і звісно борщ, наш український делікатес, відомий на увесь світ. Тепер і його я зможу зварити, коли приїду додому. Ото мама з татом здивуються! А от вареники ще в мене не дуже виходять. Але нічого. До кінця літа ще є час. Ще й їх навчуся робити!