❤Глава 30❤

❤Глава 30❤

          — Ти чого підкрадаєшся, як той шпигун?! — крикнула й гепнула кулаком Миколу по грудях. Вау! Який твердий! З бетону чи що?

          — Нічого не крався, просто підійшов.

          — Ага, просто, — фиркнула і перевела подих, бо серце й досі калатало як дурнувате. — Налякав мене! — хотіла додати «придурок», але вчасно зупинилася.

          — Давай допоможу, — він підійшов до криниці, а я відступила, звільняючи йому дорогу. Заклала руки на грудях і мовчки спостерігала за його діями.

          Він з кам’яним виразом обличчя набрав води, вилив її в порожнє відро і спокійненько так пішов з ним в будинок. Я від подиву очі витріщила. Наче це не його не було всі останні дні.

          Микола піднявся сходами і без роздумів зайшов у хату. Чесне слово, як її власник. Блін, а раптом бабуся прокинеться? Почує шум і вийде з кімнати? Ото буде, як вона побачить серед ночі у своїй вітальні сусіда. Справжній епік фейл! Уявила цю картину і аж в піт мене кинуло. Треба бігом його випровадити! Але я чекала на його появу більше тижня. І не хочу так швидко розпрощатися. І що ж робити?!

          — Колю, винеси відро на веранду, — впівголоса промовила, зупинившись позаду нього.

          — Чого це? — він розвернувся і здивовано поглянув на мене.

          — Так треба, давай, — я вказала рукою на веранду. Коля тільки знизив широкими плечима і вийшов за двері.

          Фух, послухався. Я полегшено видихнула, схопила велику миску і поспішила за ним.

          — Ось, лий сюди, — зачинивши за собою двері в кімнату, поклала її на підлогу.

          — Що ти таке вигадала? — він явно не розумів, що я роблю. А я  й сама толком не доганяла, що я таке кручу.

          — Нічого такого, купатися буду, — сказала буденно. — Якщо таляпання в мисці можна назвати купанням, — хмикнула.

          Але на мій подив, хлопець не зробив, як я просила. Він зігнувся і мовчки поставив відро на підлогу. А потім подивився на мене і я побачила, що він легенько всміхається.

          — Ходімо прогуляємося, — сказав він, як ні в чому не бувало. А я в котрий раз за останні десять хвилин здивувалася.

          — Е-е-е, — розгубилася від несподіваної пропозиції. — Гуляти вночі?

          — Тільки не кажи, що боїшся темряви, — заусміхався той. — Чи мене.

          — Ой, не лести собі, нічого я не боюся. Не тебе, ні кого би там не було, — гонорово відповіла і скинула підборіддя вверх.

          — От і добре, пішли, — він без церемоній взяв мене за руку і повів за собою на двір.

          Сказати, що я офігіла – це нічого не сказати. Та вириватися не стала. Бо скучила за цим грубіяном. А ще страшенно кортіло дізнатися, де ж він був всі ці дні. Бо якщо не хотів мене бачити (в чому я себе запевнила), то зараз би ми не йшли нічним селом тримаючись за руки.

          Дивно, та я насправді його не боюся. І довіряю. Микола йде кудись, веде мене за собою, і я навіть не здогадуюся – куди. Можна почати думати, що він заведе мене в ліс, в самі хащі, там скористається моєю невинністю і залишить на поталу диким їжачкам. Та в мене не настільки хвора уява, якби хто питав)))

          Я просто йду і всміхаюся, як дурочка. Добре, що темно і він не бачить моєї довольної либи. А все тому, що вперше гуляю з хлопцем. Та ще й вночі, та ще й за руку! Це так незвично, аж до мурах по рукам, так приємно. Особливо відчувати, як міцна і велика чоловіча долоня тримає мою, і як тепло розливається по тілу від такого звичного дотику.

          Поки ми йшли глухоманню, серед дерев, сонних хат і мурованих парканів, мене то і діло підмивало спитати, де він пропадав і чого не приходив. Знаєте, як то буває? Слова так рвуться назовні, що ти мусиш ледь не кусати себе за язик, щоб мовчати? Ото і я зараз. З останніх сил намагалася відволікти себе іншими думками.

          — А я вишивати навчилася, — першою порушила мовчанку, бо була вже не в змозі її терпіти.

          — Здивований.

          — І це все, що ти можеш сказати? — прифігіла від його реакції. — Ти що, Кличко, що думки висловлювати не вмієш?

          — Вмію. Я задумався просто. Слухай, Ляля, ти мене вибач, — Микола різко спинився і став, як вкопаний.

          — Ну, нічого. Подумаєш, задумався. З ким не буває.

          — Я не про це. Що не приходив. Знаю, що після того поцілунку зникнути було по-свинськи, але так склалися обставини.

          — Оу, і що ж таке сталося, що тебе так довго не було? — нарешті я це сказала. Аж дихати легше стало. Як позбулася чогось зайвого з рота.

          — Батько подзвонив, сказав, щоб я приїхав. Я щомісяця їжджу до них, вони в Чехії зараз. Тарюся продуктами, трохи з Німеччини, трохи з Польщі, трохи в Чехії. Потім продаю тут.

          — Я й забула, що ти бізнесмен, Миколо, — всміхнулася, бо мої дурнуваті підозри зникли.

          — То ти на мене не ображаєшся? — він міцніше стиснув мою руку, а потім взяв її обома долонями і почав ніжно погладжувати. А мене аж гарячою хвилею накрило. Ображаюся?! Хто?! Я?! Та я навіть думати не можу зараз, не те що ображатися.

          — Н-н-ні, — відповіла. Здрасті, я аж затинатися почала. Ото мене погребло.

          — Я радий, — сказав він і як ні в чому не бувало, пішов далі.

          Угу. Я теж. Така рада, що ледь не вмліваю. Капець, Ляля! Хлопець нічого особливого не зробив, тільки руку твою тримає, а ти на жижу перетворилася.

          — А ми кудись цілеспрямовано йдемо? Чи просто гуляємо?

          — Зараз побачиш, — мовив Микола і замовк. М-да уж, не багатослівний у мене кавалер.

          Не знаю, скільки ми ще йшли, бо я не дуже орієнтуюся в часі. Зазвичай мені допомагав Чочо, коли я дивилася на його годинник. Ох, мій любименький смартфончик! Як він там без мене? Дивно, та я вже не відчуваю тієї скаженої нехватки телефону, яка колошматила мене в перші дні. Аж здивувалася своїм змінам.