Глава 29

Глава 29

          Не очікувала наштовхнутися на такий лютий негатив від Дани. Такого жорсткого хейту я навіть в Інстаграмі не бачила. Вона так завзято плювалася в мене отрутою, що й досі пече від її різких слів. З якого дива я попала під гарячу руку? Людина ж навіть не знає мене! Ні мого характеру, ні вдачі, ні-чо-го! Навигадувала собі нісенітниць про мене, дивлячись на мій профіль. Не знаю, де вона побачила в мені зверхнє ставлення чи зарозумілість, що вирішила, що я хочу з її любого братика зробити цуцика. Та з Миколи навіть якби й хотів, то де сядеш – там і злізеш, нічого не вийде. Він такий суворий, що я навіть деколи його боюся.

          Обурення Даною минуло, але от цікавість куди пропав Микола, навпаки, зростала щодня в геометричній прогресії.

          Він не появлявся, не приходив у гості. Хоч я так сподівалася, що він навідається. В душі горіла іскра надії на побачення з ним. Та з кожним днем вона жевріла все менше і до кінця тижня я остаточно втратила віру в те, що він з’явиться. Я щоденно носила до його магазину молоко, але так ні разу не застала його там. Бачилася тільки з Христею й Даною. Вони тепер як не розлий вода стовбичили в магазині. Спитатися, куди подівся Коля я не наважувалася, бо Богдана так зиркала на мене, що ставало не по собі. Христина хоч і спілкувалася зі мною доброзичливо, але не так, коли ми були не під пильним поглядом її сестри.

          Я почала ловити себе на думці, що Микола просто соромиться того поцілунку і тепер навмисно уникає мене. Ці думки я проганяла, але вони ніяк не хотіли зникати з моєї голови. Ні, ну а як ще можна пояснити його зникнення?

          А раптом, то Богдана його налаштувала проти мене? Вона така злюка, слів немає. Могла наговорити про мене казна що. Там навіть мати Тереза стане відьмою, якщо вона їй не сподобається. Ця Дана така гонориста, що я на її фоні миле трирічне дитя.

          В неділю зранку прокинулася вся стривожена. Наснився Микола. Сон був таким реалістичним, що й досі перед очима стоїть його обличчя. Моя фантазія ніяк не припинить гратися зі мною. Вже не вперше сниться проникливий погляд карих очей і той єдиний поцілунок, від якого й досі при згадці біжать мурахи.

          Лежала й слухала тишу в хаті. Бабуся вчора ввечері попередила, що піде до церкви на ранкову службу. Вперше за всі дні в селі я залишилася сама. Не звично якось. Щоранку моє пробудження супроводжувалося звуками, що лунали з кухні. Бабуся так смачно готує, що я ще жодного разу не відмовилася від сніданку. І тільки зараз до мене дійшло, що увесь цей тиждень я не страждала від нестачі смартфону у моєму житті.

          Бабуся протягом дня завжди знаходила чим мене зайняти. Ближче до вечора вона зажди сідала в крісло перед телевізором і бралася за вишивання. Мене також зацікавив цей процес і я попросила її показати, як це робиться. До цього часу, я була переконана, що я і рукоділля – речі абсолютно несумісні. Бо завжди знаходилося заняття біль активне і цікавіше, як мені здавалося. Шаритися в Інтернеті, наприклад. Це ж було моїм основним заняттям. Ні. Не так. Це було моїм життям. Соціальні мережі замінили мені реальний світ, а я цього не усвідомлювала. Слова батьків сприймала в штики, бо думала, що вони не розуміють, як для мене було важливою думка підписників.

          Тепер я дивуюся сама з себе. До якого абсурду я дійшла у погоні за славою. Соціальні мережі засмоктали мене. Здавалося, що немає нічого кращого, ніж лайки, коментарі, репости і кількість переглядів моїх відео. Життя крутилося навколо Інстаграму і фіктивних стосунків з Ромео Вішем. Зрештою, саме через бажання стати ще більш популярною я робила вигляд, що шалено закохана в цього безхребетного черв’яка. А потім взагалі наче здоровий глузд втратила, коли погодилася на авантюру з заручинами.

          Зараз це все здається таким далеким для мене. І нереально тупим. Замість тих годин, що я проводила в Інстаграмі, я могла навчитися чомусь новому, поїхати в подорож чи просто жити в реалі, як всі нормальні люди.

          Поки загружала себе думками і валялася у ліжку, минула година. Набридло. Краще піду щось з’їм. Встала й вийшла в кімнату. Поставила чайник, зробила собі кави. На столі вже стояли свіжозварені вареники в глибокій мисці. Вхопила один і з задоволенням з’їла. Мммм, з картоплею. Та й ще із зажаркою зі шкварків і цибулі. Ну дуже смачно! Мама такі ніколи не робила.

          Щоб не було так сумно, ввімкнула телевізор. Послухаю музику, поки бабусі немає. Відшукала музичний канал і сіла снідати. Навіть не знаю, що маю робити сьогодні. Бабуся сказала, що вишивати в неділю не можна (хоча я так і не доганяю чого). То попереду мене чекає нудна і довга неділя.

          Добре, що сьогодні день погодою видався хорошим. Сонце прогріло повітря до плюс тридцять, і це тільки у затінку! Вирішила, що кращого часу для засмагання не знайти. Бабуся як раз повернулася з церкви, коли до мене прийшла ця геніальна ідея.

          — Привіт, онучко, — бабуся Стефанія важко дихаючи зайшла у хату, у той час, коли я взялася робити собі бутерброди. — Куди збираєшся? — вона підійшла до кусючого дивану і важко опустилася на нього. Зняла хустинку і обтерла впріле чоло.

          — Піду в сад, хочу позасмагати, — розмастила масло по скибці хліба, поклала кружальце ковбаски і шматочок помідори.

          — Там сонце страшне гаряче нині, — бабуся відкинулася на спинку дивану, віддихуючись після тривалої ходьби. — Можна спалити шкіру.

          — Я не буду довго, не хвилюйся. Ховатимуся в тінь. В хаті й так немає що робити. Та й піти також.

          «Та й ні з ким» — додала подумки. Був би Микола, ми б могли з ним кудись сходити. Не важно куди, я б навіть просто до лісу з ним прогулялася. За ці дні його відсутності ще й досі відчуваю дискомфорт. Хоча ми з ним знайомі буквально дві дні, у мене враження, що я знаю його все життя. Плюс ще той наш несподіваний поцілунок… Ніяк не дає мені спокою й при згадці про нього все тіло починає горіти вогнем.