Глава 28

Глава 28

          Весь день думала про Миколу. Не йшов мені з голови, чим би я не займалася. Бабуся попросила допомогти їй на грядках, давала установи і поради, що я маю робити. Я чемно й слухняно виконувала усі її вказівки. А сама в цей час мріяла знову побачити кремезну статуру Колі і його насуплений і серйозний вираз обличчя. От і поплатилася за це. Не побачила, що бабуся залишила на грядці відро з водою, перечепилася і й полетіла у зарослі кабачків. Добре, що додумалася перевдягнутися в шортики і футболку. Уявляю, як би бабуся здивувалася, якби я в гламурному одязі на город приперлася.

          Блін, як дупця болить! Так мені і треба! Немає чого у хмарах літати. Треба під ноги дивитися!

          — Ой, лишенько! — почула стривожений голос бабусі десь над своєї головою. — Ларисо, ти не забилася?

          — Все норм, ба, — я вилізла з-під широко листя і обтріпалася від землі. — Подумаєш, зробила невеличку сальтуху, з ким не буває, — пожартувала з широкою усмішкою на вустах.

          — Ох, дитино, ти мене так не лякай більше, — поправила хустку бабуся і й собі всміхнулася.

          — Не буду. Піду принесу води. А то через мої кульбіти і кувирки вона вся розлилася.

          Підняла з землі перекинуте алюмінієве відро, вилила рештки води й пішла в бік хати. Трохи помучилася, пристосовуючись до механізму криниці. Наче нічого важкого. Опускаєш порожнє відро, що приєднане до ланцюга і опускаєш його на дно. Зазирнула до низу і гучно ковтнула. Ого, ну й глибина. Лячно аж стало. Згадалися кадри з фільмів жахів про усіляки фатальні падіння в колодязі й аж холодок спиною пройшовся. Ще так швидко не крутила ручку, щоб підняти відро з водою на поверхню. Швиденько перелила її і закрила дашок криниці. Йшла на город і дивувалася сама з себе. Ото я чудна, сама себе налякала.

          Ближче до полудня бабуся пішла до корови, а я втекла до будинку, бо порожній шлунок дав про себе знати гучним бурчанням. Пошарилася по каструлях, найшла варену картоплю, оладки з кабачків, з холодильника витягнула сметану, зробила салатик зі свіжих огірочків й редиски. Виклала все на велику тарілку й вийшла на двір. В Києві я б такого не могла б зробити. Там на мене б косо дивилися, якби побачили під під’їздом з тарілкою в руках. А тут – інша справа. Тут власне подвір’я, сиди собі у затінку і жуй з апетитом у своє задоволення. Краса!

          — Смачного! — вийшла з-за хати бабуся з відром у руках повного молока. Вона підійшла і сіла поруч. Витерла спітніле чоло краєчком хустки.

          — Дякую, — доїла я рештки їжі, що залишилися і поклала тарілку збоку від себе на лавку.

          — Щось я затомилася, а ще молоко треба віднести до Кролів, —  стомлено мовила бабуся, а її слова підняли мені настрій.

          — То я сходжу, а ви відпочивайте, — я враз оживилася, бо з’явився шанс побачити Миколу.

          — Ой, дякую. Іду приляжу, бо сонце нагріло голову, що аж пече.

          Бабуся важко підвелася й неквапливо подалася до хати. Я ж тим часом в душі раділа, що аж пищати хотілося. Від радості не могла стримати усмішки і безшумно заплескала в долоні. Єс!

          А я тут пів дня вигадую причини піти ще раз до магазину. Напевно, так би і не вигадала, якби не бабуся. Чекала би й надіялася, що Микола сам навідається у гості хто знає скільки. Швидко забігла до хати, поклала брудну тарілку на стіл і вискочила на двір.

          Перше, що зробила, коли зайшла на подвір’я будинку Кролів, озирнулася у пошуках Джека. Досить з мене несподіванок, пов’язаних з його появою. Неквапливо підійшла до ґанку, але пес так і залишився не поміченим. Та за кілька кроків все стало зрозумілим. Джек сидів на прив’язі поруч зі своєю будою, ховаючись у затінку від яблуні. Побачивши мене, два рази гавкнув і почав виляти швидко хвостом.

          — І тобі привіт, — всміхнулася, бо на ланцюгу він не вважався для мене загрозливим.

          Навіть помахала йому рукою у відповідь. Затримуватися довго не стала, і з відром у руках направилася на задній двір. Підійшла до дверей, що вели у підсобку магазину. Вони були широко відчинені. Хотіла вже зайти, як звідти вийшла Богдана. Побачивши мене, вона зупинилася й заклала руки на грудях.

          — Привіт, — я всміхнулася, намагаючись бути привітною. Але її обличчя ясно показувало, що вона не рада мене бачити.

          — Чого тобі? — запитала Дана, скануючи мене поглядом.

          — А Микола є? — щось я не хочу спілкуватися з його сестрою. Якась вона вороже налаштована по відношенню до мене. І чого це вона?

          — Немає, — буркнула Дана у відповідь. — А тобі він нащо?

          — Бабуся молоко попросила передати. От, — показала на відро, що тримала й досі в руці.

          — Ясно. Давай сюди і йди, — вона вхопилася за ручку і забрала відро собі. Розвернулася, щоб піти та я спинила її питанням.

          — Скажи, а коли Микола буде?

          — Слухай, яке тобі діло до такого, де мій брат? — її різкість змусила мене завмерти.

          — Не зрозуміла…

          — Він ж звичайний хлопець, селюк. А ти ж гламурна краля, куди йому до такої персони, як ти! — єхидно скривилася дівчина і зиркнула на мене недобрим поглядом. З вуст Дани ці слова звучали, як приниження. З якого дива я попала під її негатив?

          — Я щось не розумію, ти чого така зла, а? Я тобі щось зробила? Дорогу перейшла? — обурилася я і почала розмовляти з нею, так само хамовито, як вона зі мною. — Ми з тобою бачимося другий раз, а ти вже налаштована проти мене. Звідки ти можеш знати, яка я?

          — Та ви, городські, однакові! Думаєте, що ви самі круті і світ обертається навколо вас! Все вам подай на блюдечку з золотою облямівкою. Я знаю, що тобі не вийде мого брата в оборот взяти. Він тобі не Віш, і песиком бігати за тобою не буде, як бігав той придурок!