Глава 27

Глава 27

          Я звикла спати у своєму ліжку і мені важко пристосовуватися до іншого спального місця. Завжди мордуюся і погано сплю. Все мені не так, матрац затвердий, подушка занадто велика, зайвий шум дратує, навіть запах постелі буває бісить. Та не у випадку з бабусиним ліжком. За минулий день я так вимоталася, що варто мені було притулитися щокою до подушки, як я одразу провалилася в сон.

          Цілу ніч мені снився Микола і його карі очі. Солодкий поцілунок, від якого я ледь не втратила свідомість, повторювався знову і знову. І щоразу я забувала як дихати і відчувала метеликів у животі. Навіть уві сні відчуття від поцілунку були схожими на реальність. Здавалося, що я досі в міцних обіймах Миколи, а його гарячі губи продовжують пестити мої.

          Прокинулася вся спітніла і з важким диханням. Тіло горіло, вкриваючись тремтливими хвилями. О, боже. Ще ні разу не такого не відчувала. Зробила декілька глибоких вдихів, щоб вгамуватися. Протерла очі, щоб сконцентрувати зір. За вікном білий день, сонце світить на повну. Цікаво, котра година? За звичкою потягнулася до тумбочки, але нічого не намацала на ній. Блін, з просоння не одразу второпала де я. Це ж треба було так розплистися, щоб забути де я. Добре, що хоча б не забула, як мене звати. Навіть забула, що я вже ось уже четвертий день як живу без смартфона і Інтернету. А все через Миколу.

          Згадала Інстаграм і пост Ангеліни й одразу стало тошно.

          — Ммммм, — простогнала й заховалася під ковдру.

          Неприємні картинки і бридке відчуття зради заполонили мене. Хотілося нити, плакати, скаржитися на долю і обливати брудом їх усіх! Щоб у них показ зірвався! Підступні, дволикі падлюки! Нехай котяться під три чорти! Віш, Катька і Келлер усі разом!

          Згадала, як вчора розплакалася, а потім як Микола втішав мене і настрій знову змінився. Бо від однієї думки про нього мені стає тепло й радісно на душі. Він різкий, трохи грубий, місцями холодний. Але це мене й приваблює в ньому. Він мені подобається, цей Микола Кріль. Хіба таке можливо? Щоб всього за один день знайомства виникла симпатія? Раніше за собою такого не помічала. Мені взагалі ніхто не подобався з тих, хто за мною упадав. Ромео Віш був суто комерційним проектом, а до нього я й ні з ким і не цілувалася. Тільки з ним, і то це було жесть як бридко. Той поцілунок, що вчора трапився у мене з Миколою, це щось неймовірне і казкове.

          Знову згадала про гарячі пухкі губи Миколи і серце в черговий раз забилося в шаленому такті. Заплющила очі і погрузилася в приємні емоції, які розлилися гарячими потоками по всьому тілі. Ух! Аж дихати не маю чим. Випірнула з-піж ковдри і розплющила очі.

          Підвелася на лікті, роздивляючись кімнату. Вчора я не вмикала тут світло, коли повернулася з авантюрної прогулянки до магазину. Маю надію, що бабуся не чула мене і не знає, яку я втнула дурість. Тепер соромно за себе. Навіть не знаю, як дивитимуся Миколі в очі. Не хочу, щоб він вважав мене злодійкою. Хоча я нічого не крала, але і те, що я зробила, виглядає не досить нормально. Все ж таки, я пробралася на чужу територію та й ще посеред ночі. І чим я думала?

          Кімнатка, яка тепер числиться за мною, не виділялася великими розмірами. Схожа на мою Київську, п’ятнадцять квадратних метрів, не більше. Висока, з темного дерева, тридверна шафа стояла поряд з дверми. Її полакована поверхня блищала й відображала в собі все, що було видно з вікна. Півтораспальне ліжко, дві тумбочки й трюмо розмістилися по периметру кімнати. По стилю і візерунку це все був один комплект, виготовлений ще напевно до мого дня народження, якщо не раніше. В центрі кімнати лежав квітчастий килим. Вікно завішане білим тюлем, ідеально випрасувані коричневі штори звисали з карнизу. От треба було мені їх зачинити, щоб сонце так нещадно не ліпило в око.

          З вулиці почулося кукурікання півня і як чийсь собака залився нескінченним гавканням. Доброго сільського ранку, Лялю! Ось що тебе будитиме кожного ранку. А не так як я звикла, прокидатися під будильник. Так дивно і не звично без гаджета поруч. Але, здається, мені подобається. Почуваюся бадьоро і сповненою сил. Бо в вдома сиділа до пізньої години в Інтернеті, гортаючи стрічку новин і відповідаючи на повідомлення і коментарі.

          Спустила босі ноги на прохолодну підлогу і прислухалася. В будинку така тиша. Кроків не чутно, каструлі не гримлять, ніяких сторонніх звуків. Невже її немає? Встала з ліжка, щоб витягнути з валізи свій шовковий халатик. Не буду ж я ходити по хаті в самій нічнушці. І тапулічкі свої з зайченятами теж потрібно дістати. Та й взагалі, поки не розкладу речі – нікуди не піду.

          Не знаю, скільки минуло часу, але наміченої цілі я досягла. Коли всі речі опинилися на поличках акуратно складені, а порожня валіза – під ліжком, я задоволено всміхнулася. Тепер можна і кави випити. І з бабусею привітатися.

          Накинула халатик, зав’язала пасочок і взула улюблені тапочки. Якщо не зважати, що мені треба митися в тазику і ходити у вбиральню на двір, то цілком можна миритися положенням.

          Зайшла у кімнату з надією побачити бабусю, але її на застала. Поглянула на годинник, що висів на стіні. Ого, вже майже одинадцята. Нічогенько я так поспала. Навіть не пригадую, коли останні раз я до такої години спала. Підійшла до плитки, ввімкнула газ і поставила гріти воду в чайнику. Так, ще б знайти де бабця Стефа тримає каву. На столі стояло декілька склянок, але в жодній з них я не знайшла каву. Чай, якісь трави, какао, спеції, сіль, сода… Всяка всячина, а того, що мені потрібно – немає. От фігня. Чайник вже давно закипів і пихтів паром на всю кухню. Вимкнула його і пішла на двір. Гукну бабусю, може вона на лавочці сидить під хатою.

          Сонце вже висіло високо в небі. Застигла на порозі, споглядаючи красу, яка відкрилася моєму погляду. Блакитне небо подекуди розбавили своєю білизною пухкі хмаринки. Високі й величні гори були так близько, що відчувалася їхня могутність. В повітрі пахло свіжістю, вітер гойдав крислаті віти ялин і широке листя горіхів. Трава сяяла насиченою зеленню, а жовті кульбаби були схожі на веснянки на обличчі рудої дівчини – так їх багато розсипалося серед поля. Так і хочеться дихати на повні груди. Зробила глибокий вдих і всміхнулася новому дню.