Глава 23

Глава 23

          Чого він такий грубіян, цей Микола Кріль? Поводиться зі мною, наче я якась селючка! Але ж я Ляля Зая – відома блогерша, модель, панянка зі столиці! Чому я повинна слухатися цього твердолобого барана? Мені й так складно до чортиків влитися в нові умови життя. Так ще Микола додає перцю. Так і хочеться підійти до нього впритул і полупашити кілька разів долонею по його широкому чолі з криками: «Альоооо, тут хтось є? Мене чутно?! Альо-о-о! Відміна режиму «Бовдур»! Повторюю: відміна режиму «Бовдур»!

          Йшла стежкою і бурмотіла пошепки образи в його бік. Дурень з села! Ось хто він. Ні манер, ні витримки. Абориген якийсь. Не вміє поводитися порядно з дівчатами. Як мавпа з гранатою, так і він. Його Джек і то привітніший. Той хоча б хвостом махає від радості. А Миколі навіть якщо хвоста приробиш, так він ним хіба що всіх розмете, як поганою мітлою.

          Минаючи хати, що розсипалися поміж зелених Карпат, вертіла навсібіч головою. Яка ж тут глухомань! Самі зелені гори, зелені сосни і зелені ялини навколо. Нудьга зелена! В цьому селі крім магазину Кріля є ще щось? Хоча, який в нього магазин! Так, ларьок-шмарьок з дверима. Конура для пса, блін!

          Цікаво, а в цій глуші Інтернет тягне? Бо дивлячись на місцевих мешканців, я вже починаю сумніватися. Самі бабці і дідугани тут живуть. Навіщо їм Інтернет? Їм газети, радіо, телевізор більш підходить. Невже в селі з молоді тільки Микола і його дві сестри? Ну, і я ще додалася. Треба буде запитати в Христі при нагоді. О, і вона користується смартфонон. А це вселяє надію, що тут бодай мобільні данні можна підключити.

          Я вже три дні не заходила в Інстаграм! Три дні! Три!!! Це капець! Навіть боюся уявити, який треш там відбувається. Упевнена, що після того прямого ефіру з Вішем мій Дірект тріщить по швам від напливу повідомлень. А ще, думаю, там купу коментів під останнім постом.

          А що, якщо за ці три дні половина моїх підписників тупо зникло? Пів ляма раз – і зникло в тумані всесвітньої павутини. Кошмар! Від цієї думки я аж завмерла на місці. От взяли і відписалися від сторінки після мого позору. Бліііііна. Я цього не переживу! Якщо я й дістану в цьому селі смартфон з Інтернетом, то є загроза, що я втрачу свідомість, коли відкрию свій профіль в Інстаграмі. Може, заспокійливі якійсь ковтнути перед тим?

          — Дай Боже, доню! — відволік мене від думок чоловічий голос. Обернула в бік голову і побачила дідка, що стояв біля паркану і всміхався у вуса.

          — І вам теж…того ж, дай… Боже, — розгубилася і відповіла затинаючись.

          — Ти онучка Зайчихи? — доброзичливо поцікавився чоловік.

          Ох, ну капець! Мене ця «Зайчиха» просто вбиває! Добре, хоч не каже «старої».

          — Так, — коротко відповіла і пробігла по незнайомцю очима. Звичайний одяг тьмяного кольору, сорочка на короткий рукав і темні спортивні штани та й щось схоже на сандалі на ногах. — А ви звідки взнали, що я онучка Стефанії? — поцікавилася.

          — Так я всіх місцевих на обличчя знаю. А тебе бачу вперше, — хмикнув дідок. — Та й вигляд у тебе панський, яскраво вбрана он як! Одразу помітно, що ти не місцева.

          — Це ж не погано? — мені стало цікаво, що думає цей багатий роками старець.

          — Звісно, що не погано! А чого питаєш? — він примружив хитро очі.

          — Ну, як чого. Про мешканців міста не дуже добре відгукуються. Неробами їх називають, дівчат – як от мене, білоручками кличуть.

          — Дитино, не переймайся дурницями. Поміж селян теж повно лінюхів.

          Дідок гикнув, сів на вузеньку лавочку під парканом, дістав люльку з кишені і запалив її. Пустив сизу хмару щільного диму. За кілька секунд їдкий  й гіркуватий запах дістався до мене і я замахала рукою перед носом. Смердить-то як! Він замовчав, вдивляючись кудись поперед себе. Озирнулася назад, в той бік куди дивився старий, але там нікого не було. Самі дерева і далі ліс. Він так і сидів мовчки хвилини дві. Напевно, мені вже час йти. Не буду заважати його нірвані.

          — Я вже піду… — тихо мовила.

          Розвернулася і тільки зробила крок, як почула позаду:

          — Лариско, тобі тут сподобається. Побачиш, що навіть повертатися до Кийова не схочеш.

          Оце вже точно ні! Ще й як захочу! Я б вже втекла, якби не обставини.

          І звідки він знає моє ім’я? А, ну так. Це ж се-ло! Тут всі про всіх усе знають.

          Поки йшла до бабусиної хати, встигла поздороватися з усіма, хто попадався на шляху. І що саме дивне, звичного «Добрий день» не почула жодного разу. А ось «Дай Боже» та «Слава Ісусу Христу» казали через раз. Я почувала себе якоюсь дикункою серед місцевих мешканців. Наче попала в іншу країну, з іншими традиціями, з іншим укладом життя.

          Дійшла до будинку бабусі вже з хорошим настроєм і з усмішкою на вустах. Злість і образа на Миколу пройшли, наче їх не було. Невже у Високогірцях цілюще повітря з заспокійливою складовою? Багато разів чула, що гори якось особливо впливають на енергетику людей. Можливо, в цьому секрет мого спокою? Як того дідка, що зустріла дорогою.

          — Бааааа! — гукнула бабусю, як тільки зайшла в хату. — Я вже прийшла!

          Прохолода веранди була така приємна й потрібна, що я зітхнула з полегшенням. На вулиці літня спека і сонце жарить на усю котушку. А я ж і досі в спортивних штанах і кросівках. Потрібно переодягнутися.

          Пройшла до кімнати, яка паралельно служила кухнею, але бабусю там не застала. Цікаво, де ж вона? Я вже зголодніла. Окей. Поки її немає, швиденько зміню одяг. Відкрила валізу і дістала коротенькі джинсові шорти і сорочку без рукавів, що зав’язується на животі. Ідеально. Вже за кілька хвилин я стояла в іншому одязі і відчувала легкість і приємну прохолоду, що йшла шкірою. Фух, як добре! Набагато краще, ніж в тугих штанах. Кросівки зняла і взула м’які полотняні кеди.