Глава 22

Глава 22

          Хлопець не зводив своїх карих очей з мене і уважно вивчав поглядом. Певно, чекає на підступ з мого боку. Не вірить, що я отак взяла і погодилася. По очам бачу. Стоїть такий гоноровий, руки на грудях заклав. Директор колгоспу, чесне слово! Тільки от сорочки і штанів на підтяжках до повної картини не вистачає. І лисого черепа. Та й пуза величезного, наче він щойно Джека зжер. Уявила Миколу в такому образі і пирснула від сміху.

          — Тобі весело? — густі брови хлопця піднялися у подиві. — Щойно плакала, тепер сміється. І як цих дівчат зрозуміти? — почухав пальцями потилицю Микола й собі всміхнувся.

          — Якщо дуже захотіти – можна в Космос полетіти, — промовила спокійно і відійшла від нього. Підняла перекинуте відро. Від молока й сліду не залишилося. Сонце випарувало його з бруківки, а те, що розлилося в траву давно вже просочилося в землю. — Що з цим робити? — підняла в повітря руку з алюмінієвою ємністю.

          — Неси назад, до хати.

          — А що я скажу бабусі? — розгубилася від його слів. — Якщо вона запитає про молоко?

          — Скажеш, що мені віддала.

          Кивнула в знак згоди. Хотіла вже піти, як згадала, що бабуся просила купити крупу для курей.

          — Ой, Коль, а мені ще пшоно треба, — вийняла з кишені гроші, які дала мені бабуся.

          Роззирнулася і тільки тепер зрозуміла, що не побачила славнозвісного магазину, про який говорили бабуся і сам Микола. Цікаво, де то він знаходиться? Невже в будинку?

          — Ходімо, — тільки й почула від нього. Хлопець розвернувся і попрямував всередину двору.

          З відром в руках поспішила за ним. І куди це ми? Пройшли повз курятника, де за сіткою бігало багато пташок і клювало травичку. Минули ще якісь невеличкі дерев’яні будівлі, призначення яких залишилося для мене загадкою. Помітила, що там дуже манюсінькі віконечка і однин вхід. Єдине, що не пройшло попри мій ніс – огидний сморід, який йшов від того місця. Фу-у-у-у! Що там у них знаходиться? Псується їжа чи вже зіпсувалася?

          Поки я вертіла носом від неприємного запаху, ми підійшли до цегляного одноповерхового будинку. Вкритий сірим шифером, з дерев’яними вікнами пофарбовані у зелений колір. Микола без роздумів відчинив двері і зайшов до середини.

          Зайшла слідом за ним і попала у підсобне приміщення. Наче склад чи що. Усюди ящики, мішки, коробки, різний товар. Це і є той магазин, про який казав Микола? Скоріше так і є.

          — О, які люди! — в проході з’явилася Христина і втупилася в мене здивованим поглядом. — Що вона тут робить? — звернулася вона до брата і перевела очі на нього.

          — А тобі то що? — відрізав суворо брат і пройшов у прохід, який вів з підсобки безпосередньо в магазин.

          Я дивилася на Христю і почувала себе якось незручно перед нею. За ту дурнувату свою поведінку. Не знаю чому, але мала мені більше подобалася, чим її старша сестра. Христя заклала пасма за вушка і закусила губу. Поверх її одягу красувався фіолетовий фартух в чорний горошок і вона мала більш старший вигляд зараз, чим тоді, в момент нашого знайомства райцентрі.

          — Ти тут працюєш? — обережно запитала.

          — Так, продавщицею, — скинула гордовито голову дівчина і за секунду всміхнулася. — А насправді, Коля мною усі діри затикає. Я й прибиральниця, і завскладу, і товар розкладаю. Он, гляди скільки привезли, — вона кивнула кудись позаду мене і я обернулася на її жест. Ого, а тут дофіга товару! — І це я маю все на полички порозкладати до вечора.

          — Ого! Багато роботи!

          — Так, а в мене сьогодні живіт страшенно болить, — вона скривилася. — В мене сьогодні «діла» почалися. Сил немає щось робити.

          — Блін, співчуваю…

          — Слухай, Ляля, може ти замість мене тут поробиш? — несподівано мовила Христина. — Нічого складного немає -  розкласти все по поличках, в холодильники, дещо в морозилку.

          — Е-е-е-е, я не знаю. А Микола не заперечуватиме? — її пропозиція застала мене зненацька.

          — Я з ним зараз поговорю. Так ти не проти? — я на секунду завагалася. Все ж таки я так погано себе повела з нею. Хоч так загладжу свою вину. Зрештою я кивнула в знак згоди. Її юне обличчя засвітилося від радості. — Аааа, клас! Дякую, Ляля! Ось, вдягни, — вона зняла з себе фартушок, передала його мені, а сама погнала в зал магазину.

          От не дурна я? Для чого я погодилася? І що я маю тепер робити? За що братися? З чого почати? Треба запитати в Миколи. Вийшла з підсобки і попала в звичайний магазин, які неодноразово бачила у Києві, що стоять у дворах багатьох вулиць. Прилавок з вагою, полички, вітрини, холодильник, морозильна камера. Багато реклами від постачальників. Все як завжди, нічого цікавого.

          Микола і Христя стояли одне навпроти одного і явно сперечалися. Він дивився на сестру з-під насуплених брів, а мала нервувалася і тупотіла ніжкою. Ясно, вони пересварилися через Христину ідею.

          — Коля, я тобі не рабиня! — обурилася дівчина і надула ображено губи. — Ляля допоможе тобі. А я йду додому! — злісно крикнула вона і важко ступаючи, пройшла повз мене, навіть не глянувши в мій бік. За секунду задні двері з силою гримнули, аж скло задзвеніло.

          — А ти чого стала? — рявкнув Коля. — Магазин зачинено на прийом товару!

          — Я ж пообіцяла Христі… — розгублено промовила в пів голосу, бо боялася розізлити хлопця ще більше.

          — Забудь! Тебе це не стосується! — він шарпнув двері і завмер, чекаючи поки я вийду. — Йди давай! Ще ти мені будеш мізки парити! Сам впораюсь!

          — Який же ти придурок! — зойкнула, бо його слова зачепили мене. Прожогом вилетіла на вулицю і почула, як з розмаху захлопнулися за мною двері. От і сходила в магазин!