❤Глава 20❤

Глава 20

          Будинок Миколи знаходився не далеко від бабусиного, приблизно хвилин п’ять пішки. Але повне відро молока виявилося вже не таким і легким. Я перекладала його з руки в руку і відчувала, як поступово з’являється біль в пальцях і м’язах. Не звикла я тягати такі важкості! Навіть коли вдома їхала за продуктами в супер-маркет, то завжди брала возик і перекладала покупки одразу в багажник свого Смарта. Ніколи не перевантажувала себе тяжкою ношою. Але тут моєї маленької машинки немає, як і Чочо. Блін. Я вже скучила за своїм гаджетом. Скільки часу не тримала його в руках. Хоч і пройшло усього три дні, а відчуття, наче вічність минула. Скільки всього трапилося! Моє життя так різко змінилося, капець! Треба терміново якось роздобути смартфон. Але крім Христини, я більше ні в кого його не бачила. А вона мені добровільно фіг дасть покористуватися. Бо, блін, Коля їй голову відірве за це.

          До речі. Про Смарт. Цікаво, що там з ним? Я ж навіть після аварії його не бачила. Сподіваюся, батьки полагодять його. Буде шкода, якщо він так і стоятиме ушкодженим аж до мого повернення до Києва.

          Минаючи сусідські хати і уважно дивлячись під ноги (не хотілося ще раз вступити в те, що дуже неприємно пахне), я підійшла до воріт Миколиної хати. Фууууу, нарешті! Видихнула з полегшенням. Ледь доперла те відро. Полегшено гепнула відро на землю, аж трішки молоко розхлюпалося на траву. Та пофіг! Подумає, пару крапель розлила. Я, блін, схудла на три кілограми, поки донесла його. Мало того, що важко, так ще й сонце вже добряче припекло. Пальці аж скрючило від металевої ручки. А шкіра яка! Вся червона! Жуть! Стріпнула кілька разів руками, щоб кров відійшла від кінцівок. І це отак сільські дівчата надриваються?! Як ж мені пощастило, що я в місті живу!

          Так, і що я маю робити далі? Ворота щільні, як і паркан. Висота – два метри, не менше. Мене й не видно через них. Не йти ж мені під хату? Це ж чужа територія. Якось стрьомно відкривати ворота і йти без стуку. А може тут дзвіночок є? Уважно роздивлялася, але кнопочки так і не побачила.

          Ну, не стояти мені тут під палючим сонцем! Микола он нагло зайшов на територію бабусиного дому. То і я так зроблю! Легенько штовхнула дверцята і вони без проблем відчинилися. Окей. Була-не-була. Якщо будуть сваритися – поясню, що я від бабці Штефки. Взяла відро і зайшла.

          На подвір’ї нікого не було. Тут так тихо, а ще напрочуд охайно. Зелена травичка рівнесенько підстрижена, клумби обкладені декоративними камінцями. Високі рожеві й білі лілії росли по одному боці доріжки, а з іншого боку красувалися граціозні темно-малинові піони. Я одразу вловила їх тонкий запах. Солодкий аромат, що йшов від квітів, привабив бджілок. Вони літали навколо розкритих бутонів, тихенько дзижчали і перелітали з квітки на квітку.

         Попри паркан росли високі кущі туї. Як свічки, вони тягнулися своєю зеленню високо до неба. Подалі стояла виготовлена з дерева лавка-качеля під невеличким навісом. Уявляю, як там класно гойдатися!

          Відчула, що рука знову напружилася від важкості відра, поставила його на доріжку, а сама підійшла до декоративного ставка, що красувався якраз перед самим будинком. Офігіти! Справжній маленький ставочок! Так мило. Глиняні фігурки жабок і чаплі прикрашали невеличку водойму. Росли якісь красиві рослини, камінці поруч викладені. А на дні щось є. Що це? Сонячні промені виблискували на водній гладі і змушували замружитися. Нахилилася, щоб роздивитися. Так це ж монетки! І камінці ще якісь кольорові. Блакитний, зелений, он жовтий. Хах! Як класно))) Цікаво, а вони справжні чи це пластик?

          Присіла і опустила руку у воду. Оооо, як приємно. Водичка-то прохолодненька. Водила рукою по дні водойми, вхопила один камінець в кулак. На дотик одразу зрозуміла, що це бутафорія, а не справжні камінці. Розчарування століття, бляха. Кинула пластикову штучку назад у воду і підвелася на рівні ноги.

          Але якби там не було, а красиво тут у них. Помітно, що Кролі заможні люди. Будинок он який великий! Аж на два поверхи! Ще й мансарда є. Оздоблений сучасно і стильно. То Микола явно не такий вже і простий, як мені здався. І чого то він на Жигулях тих задрипаних тоді їздить? Не розумію.

          Гаразд, час вже когось відшукати з мешканців цього маєтку. Взяла відро з молоком і пройшла доріжкою до ґанку. Зупинилася біля сходів, бо раптом почула якийсь незрозумілий звук позаду себе. Озирнулася і побачила собаку. Не просто собаку, а велетенську собацюру!

          Мати моя жінка! Так це ж не пес, це справжній тигр! Я так і застигла, наче мої ноги пустили коріння у дорожезну бруківку Кролів. Божечки! Страх скував мене всю. Серце така сильно билося в грудях, що я думала, що воно от-от вистрибне і поскаче за паркан – тільки б подалі звідси.

          Дивилася на звіра не відводячи очей і навіть кліпнути боялася. Ну і головеня у нього! Вдвічі більша за мою. А пащека! А зуби! Господи! Я зараз їжачків народжу цілий виводок від страху.

          — Привіт, песику, — тихенько промовила до собаки. Але той тільки злісно загарчав. Мене кинуло в холодний піт від цього небезпечного звуку. Божечки! Спасіть мене хто-небудь! — Тихенько, друже. Може хочеш молочка? Он, дивись, ціле відерко маю. Якраз тобі на один зуб.

          Раптом пес так голосно гавкнув, що я аж підскочила. Від переляку рука впустила відро і воно з ляскотом впало на доріжку. Біла пляма вмить розлізлася на всю її ширину. Пес опустив голову і почав нюхати молоко, яке рясно залило йому лапи.

          — Що тут у тебе, Джек? — раптом почула позаду голос Миколи.

          Це був мій шанс утекти від злого собаки. Прудко розвернулася і стрімголов кинулася до сходів, там де стояв Коля. Та мої ноги не слухалися і виявилися якимись ватяними. Я перечепилася і епічно впала, приземлившись точнісінько Крілю під ноги.