Глава 19

Глава 19

          — Господочки! Дитино, тебе в тому Кийові що, зовсім не годують? — почула поруч себе бабусин голос. — Диви, яка зголоджена, — сказала вона і почала плескати мене по спині.

          Я кашляла так сильно, що на очах аж виступили сльози. Як Миколині Жигулі, чесне слово! Хапала повітря ротом, відчуваючи себе рибою, яку викинуло на беріг. Заледве відкашлявшись, я полегшено зітхнула і нарешті змогла подивитися на бабусю.

          Переді мною стояла невисокого зросту жіночка, трішки пухкенька, в яскравому халаті, як той пиріжок, яким я так епічно вдавилася. На вигляд років п’ятдесят, а можливо і трішки більше. Я не дуже вмію визначати вік по зовнішності. Її голову прикривала хустка кольору ясного неба, яка дуже личила бабусі і підходила до її світло-сірих очей. Погляд у неї добрий і теплий. Як у тата. Мені одразу полегшало. Внутрішня напруженість перед першою зустріччю трішки послабшала і я полегшено видихнула. Не знаю чому, але я побоювалася бабусю. Думала, що зустрінуся зі строгою бабцею, яка буде буркотіти і невдоволено на мене дивитися. А вийшло навпаки.

          — Легше? — турботливо спиталася старенька і всміхнулася тонкими губами. Дуже вже схожими на татові. 

          — Так, дякую. Набагато краще, — промовила і на додачу прочистила горло. — Я Лариса, дочка вашого сина.

          — Ти що, думаєш, я тебе не знаю? Слава богу, не маю склерозу. На он, попий молока, — бабуся відвернулася і підхопила з підлоги відро, яке зверху було накрите марлею. Поставила його на стіл і зняла той клаптик тканини. Мої очі миттєво розширилися від здивування. Цілісіньке відро молока! Відро, Карл! Вперше бачу таку кількість. — Свіженьке, обіднє, тільки зцідила.

          Поки я витріщалася на відро, бабуля підійшла до буфету, взяла металічну кружку і пірнула нею в молоко. А потім простягнула мені її.

          — Попий, щоб в горлі не шкребло, — мовила вона і опустилася на табуретку.

          Я приклала губи до краю кружки і вдихнула справжній аромат молока. Як смачно пахне! А потім зробила обережний ковток. Ще не доводилося пити сире молоко. Але на мій подив, воно виявилося теплим, напрочуд смачним і…солодким.

          — Воно солодке! — здивовано видала я і зробила ще кілька повних ковтків. Мммм, смачно то як! — Тут є цукор? Це молоко – зовсім не схоже на те, до якого я звикла.

          — Та хіба в тих магазинах молоко продається? — бабуся відмахнулася. — Одна хімія. Порошок!

          — Не знаю, — розгублено скинула плечима і із задоволенням допила все, що було в кружці. — Дякую.

          — На здоров’я. Ох, і спекотна днина нині, — вона важко зітхнула і стягнула хустку з голови. Я побачила, що волосся у бабусі коротке і ще не цілком вкрилося сивиною. Тільки де-не-де виднілося срібні пасма. Наче мороз залишив на її каштанових прядках свій сріблястий слід. — Щось я геть чисто не маю сил піти до Миколи, — протерла долонею спітніле чоло.

          — А чого вам до Миколи? — роззирнулася навколо і тільки тепер зрозуміла, що ніде не побачила раковини. Хм…

          — В магазин, як чого. Треба пшона курям купити. Щось я не догледіла, що у мене скінчилося.

          — То я тоді схожу. Еммм, а де кружку сполоснути? — нерішуче запитала. Я ж в чужому домі і не знаю, які у бабусі правила і порядки. Та й взагалі – нічого я не знаю. Ні про село, ні про бабу Стефанію.

          — Та на столі залиш. Потім, — махнула вона рукою і підвелася. Зайшла в одні з двох дверей і зачинила їх за собою.

          Я вирішила не гаяти час і затягнула свою валізу з веранди до цієї кімнати. Поставила її попри стінку, щоб не заважала. Як повернуся з магазина запитаю, куди мені можна речі розкласти. А тут й досі пахне парним молоком. Прікольно)))

          Двері відчинилися і в кімнату знову зайшла бабуся. Вона тримала щось у стиснутому кулаку.

          — На, — протягнула до мене руку. Це виявилися гроші. — Купи два кілограми пшонки і собі щось смачненьке. І занеси молока до Миколки. Він знає, що робити.

          — Добре. Я тоді піду? — несміливо запитала.

          — Йди. А дорогу знаєш? — на обличчі бабусі з’явилася грайлива усмішка.

          — Та ми попри Миколин будинок проїжджали. Запам’ятала.

          — Розумничка, — сказала вона і взяла хустку зі столу. — Не барися тільки. Повернешся – пообідаємо.

          — Та я ж два пиріжки з'їла...

          — Ой, що ті пиріжки. То не їжа. Йди вже давай. Бо я також голодна. Але сама не їстиму. Тебе зачекаю.

          Я взяла відро у руку і вийшла з хати. Що ж, Зая. Нічого поганого на разі не трапилося. Нарешті! Бо оця низка негараздів вже добряче потріпала мені нерви. Схожу бігом до Колі і назад. Вийшла за ворота і несподівано зраділа думці, що знову побачу суворого Кріля.