Глава 18

Глава 18

          — Звідки? — мої очі покинули звичне їм місце і сягнули Сатурну.

          — Мені бабця Штефка наказала. Ні за які гроші тобі телефон не давати.

          — Капец… — скривила губи і подивилася недобрим поглядом на Миколу. — А Христя?

          — Вона теж знає, що тобі заборонено користуватися телефоном. Я їй сказав. Тому і вчинила ґвалт, — Микола випростав спину і вперся нею в стінку будинку. — Ляля, ти не ображайся на неї.

          — Та я й не ображаюся. Просто ти мене шокував зараз. Не думала, що хтось знатиме про мої проблеми, окрім мене і бабусі.

          — Це село, — він по-доброму всміхнувся. — Тут усі все знають. Так що май це на увазі. Микола підвівся з лавки. — Добре, мені вже час. Мушу ще продукти в магазин занести і розкласти.

          — Ти працюєш в магазині? — здивовано підняла на нього голову.

          — Та як працюю, то мій власний. Єдиний на ціле село.

          — Вау! Так ти бізнесмен, Коля! — хіхікнула і підморгнула йому.

          — Ага. Щось типу того. Сільський мільйонер! Євро-мільйон заробляю, — він широко всміхнувся. — Бувай, Лялю. Ще побачимося!

          Провела поглядом хлопця. А він кумедний, цей Микола Кріль. Його дике Жигулі несамовито заревіло і незабаром червона колимага зникла з поля мого зору. Окей. Час йти знайомитися з моєю бабусею. Та й сонце так нещадно гріє, що голова аж пече. Встала з лавки і з валізою в руках підійшла до дверей. Постукала, але ніхто не відчинив. Невже бабуся мене не чекає? А може не чує? Вона ж старенька. Хм… Знову постукала, більш вимогливо і голосніше. Але ніхто не поспішав мені відчиняти. Нє, ну це якась фігня! Я маю сидіти під цими сраними дверима чи як?! Шарпнула за ручку з пересердя і сторопіла – двері виявилися відчиненими! Оце прікол))) Може це мене так бабця розігрує? Обережно зазирнула до середини. Але там нікого не було.

          А чи можу я отак без спросу заходити в чужу хату? Вагаючись, стояла на порозі і не знала, що робити. По суті, бабуся ж не чужа мені, правда? То й чому мені має бути заборонено заходити? Пффф!

          — Бабусю! Я вже приїхала! — крикнула з порогу і ступила у коридорчик.

          Озирнулася довкола. Продовгуватий коридор (чи то веранда, не знаю) був широкий, здається, на всю ширину хати. Світлий, багатьма віконцями, на підлозі встелена темно-зелена доріжка. Праворуч – дерев’яні вузькі сходи, що ведуть кудись на верх. Такі круті й старі, точно небезпечні. Чого не зробити щось більш сучасне? Невже тут є другий поверх? З вулиці мені здалося, що це наче одноповерхова будівля. Не має значення. Лізти туди я не збираюся. На протилежній стіні від входу висіло дзеркало, поряд з ним – вішалка з різноманітним жіночим одягом. Зверху лежали кольорові хустки з орнаментом. Якесь воно все таке старе і не гарне на вигляд. Мдааа уж. Як же виглядає бабуся Стефанія? Навіть вигадувати не хочу. Але чомусь моя уява малює собі стареньку суху й згорблену жіночку, всю в зморшках, з сивою гулею на голові і опущеними донизу губами.

          Ей, краще не треба мені оце фантазувати. Незабаром побачу, як виглядає моя бабуся. Бо якщо чесно, я зовсім не пам’ятаю її. Шкода, що батьки припинили спілкування з нею.

          Я зайшла в єдині двері, що вели з веранди (буду називати той коридор верандою, мені так більше подобається) до середини будинку. І опинилася в просторій кухні. Чи то їдальні. Чи то вітальній. В Києві таку квартиру називають «студія». Ніс одразу вловив аромат свіжої випічки. Мммм! Як смачно пахне! В животі миттєво завурчало. А я хочу їсти, виявляється!

          Тут було все. Велика пічка, обліплена коричневим кахлем, газова плитка, що стояла неподалік. За нею знайшла собі місце невеличка тумбочка, у якої замість передньої дверки висіла на нитці полотняна заслінка. Блакитна фарба,якою колись була пофарбоване це чудо радянського меблевого виробництва, потріскалася і майже зникла з його ніжок. Навпроти стояв стіл встелений кольоровою клейонкою. Декілька табуреток ховалися під ним, а одна стояла поруч. Одразу біля нього підпирав стіну великий буфет з різним посудом. Навпроти вікон було двоє дверей - пофарбовані в біле і без скла. Хм, то тут ще є дві кімнати. Прікольно.

          Дерев’яна коричнева підлога ховалася під двома однаковими доріжками, які хтось розстелив точнісінько посеред кімнати. На стіні, що розташовувалася навпроти вікон, висів килим. З нього на мене дивилися намальовані на фоні лісу два олені в повний зріст, з широкими такими гіллястими рогами. Одразу згадала пісню про оленів групи «ТІК».

         — А там олені, олені не бриті і не голені, дивні створіння, у них з мозгів стирчать коріння. Олені, олені не бриті  і не голені, оооолееееніііі, — наспівуючи знайомі слова з пісні, роздивлялася велике полотно, що прикрашало собою майже цілу стіну. Підійшла ближче і торкнулася. Яке м’яке! Наче з плюшу. Дуже приємне на дотик.

          Сіла на диван і ще раз обвела поглядом кімнату. При вході стояв холодильник, поруч ще один стіл-тумбочка, чи що воно таке. Вікна завішані тюлем, на стіні, прямо над столом висіла ікона з вишитим рушником. Звичайнісінька нудна біла лампа на стелі. Ну, скромно, нічого не скажеш. Немає сучасного ремонту. Але жити можна. Зате чисте і охайне все. А це головне.

          Цікаво, що тут так смачно пахне? Підвелася з дивану і підійшла до столу. На ньому стояла велика металева миска, накрита вафельним рушником. Що ж там таке? Пахне наче… пиріжками! Точно! Вау! Пиріжкиииии! Смакота! Відчула, як рот вмить наповнився слиною. Не втрималася і схопила один. Відкусила здоровенний кусок і ледь не втратила свідомість.

          — Боше, як смашно! — з повним ротом промовила вголос. — Ммммм, няням! З полуничним варенням! — промовила і вкусила ще, насолоджуючись смаком бабуліного кулінарного шедевру.

          Хочу ще! Швидко прожувала і схопила ще по одному пиріжку в обидві руки. Кусала кожен по-черзі, не маючи змоги зупинитися. Я зараз схожа на бомжа, який дорвався до чогось смачного і доброго. В житті нічого кращого не куштувала! Я така голодна, що коня в майонезі з’їм! Чи то я з дороги така зголодніла, чи то на мене так діє чисте повітря Карпатського краю. Не знаю. Їсти хочу страшенно!