Глава 16

Глава 16

         — Всмислі, штовхати?! — я витріщила на Миколу очі і дивилася на нього, як на ідіота. — Ти дурак?! — пискнула від обурення.

         — Я б попросив не обзиватися. Я взагалі-то пожартував, — всміхнувся він і його рот розплився в широкій усмішці.

         — А я – ні! — фиркнула. З психами рвонула за ручку дверцят і вийшла з автомобіля. З розвороту захлопнула з усієї дурі дверцята, на що одразу отримала зауваження.

         — Ей, полегше! — крикнув Коля і сам вийшов на дорогу. — Ще раз так гепнеш – будеш ремонтувати, якщо щось відвалиться.

         — Тут немає що ремонтувати, бо ця бляшанка вже своє давно від’їздила! — емоційно крикнула йому і відвернулася спиною.

         Відійшла на кілька кроків подалі від поломаних Жигулів, що одиноко стояли на обочині. Камінці поскрипували під підошвою. Не хочу навіть продовжувати з ним будь-яку розмову. Це й так ні до чого не приведе. Озирнулася навколо, щоб побачити місцевість. Жодного житлового масиву, жодної душі навколо! Така тиша, що аж не по собі. Я звикла до шуму великого міста. А тут – суцільна природа і ліс, а між ними сіра стрічка автотраси. І ми з Миколою, як два придурка, що застрягли тут , бо він їздить на відстійній машині. Це просто капець!

         Щоб там не було, але діватися мені немає куди. Хвиля обурення і злості на Миколу минула. Озирнулася на нього і побачила, що він відчиняє капот. Зітхнула і попрямувала назад до нещасних Жигулі. Коля колупався під капотом з дуже розумним виглядом обличчя.

         — Може краще викличеш евакуатор? — вперлася дупою в бік Жигулів, спостерігаючи за його махінаціями. Він щось підкручував, від’єднував дротики, чіпав шланги. Коротше, робив те, в чому я взагалі ні на краплю не розуміюся.

         — По-перше, — прокряхтів хлопець, з силою щось прокручуючи міцними пальцями. — До найближчого міста купа кілометрів. Бо в селах, якщо ти не знаєш, такі круті штуки, як евакуатор, ніхто не тримає.

         Я не зводила очей з сильних чоловічих рук, спостерігала, як напружуються м’язи, коли він затискав щось в черговий раз. І це викликало якесь дивне захоплення і відчуття…безпеки?

         — А по-друге, — він протер тильною стороною долоні спітніле чоло, — тут немає покриття. Телефон не тягне мережу.

         — М-да…— протягнула. — То що нам робити? — з розпачем в голосі запитала.

         Микола розігнувся, прикрив капот і поглянув на свої бруднющі чорні руки.

         — Та кажу, що треба штовхнути, щоб завівся двигун. Інакше ця тарантайка не поїде.

         Він пройшов повз мене до багажника, а я наче зачарована провела поглядом його мужню статуру. Ніколи не зустрічала таких чоловіків, як Микола. Та я взагалі, з чоловіками не спілкувалася до нього. Самі хлопці-однолітки. Цікаво, а скільки йому років?

         — Лялю, йди сюди! — гучний оклик Колі повернув мене у реальність. — Зіллєш на руки.

         Я підійшла і він одразу вручив мені півтора літрову баклажку з водою.

         — Лий, але не поспіхом, — скомандував він і підставив долоні, тримаючи у них маленький рожевий обмилок.

         Відкоркувала пляшку і перевернула її, рясно заливаючи забруднені руки Миколи. Вода почала бризкати в усі боки, залишаючись темними плямами на моїх рожевих спортивних штанах.

         — Та куди так багато! Агов! — крикнув Коля і забрав баклажку з моїх рук. Прикрутив корок на горличко. — Ось, дивися як треба. Закрути не до кінця і буде литися тоненька цівка.

         — О, я не знала, — винувато всміхнулася. — Дякую за лайфхак.

         — Думаю, що ти багато чого не знаєш.

         — Чому ти так кажеш? — його слова заділи мене. — Невже я схожа на дурепу?

         — Я про життя в селі кажу, а не про твій інтелектуальний рівень. Давай лий вже, — він присів навпочіпки і простягнув долоні. Я підвела брови у здивуванні. — Не хочу мати мокрі ноги. Якщо з висоти литимеш, сама й оббризкаєшся.

         Хм, ну ок. Я теж присіла і нахиливши пляшку, злила води йому на руки. Цього разу ми залишилися сухими, а Миколині руки стали знову білосніжними.

         — Тут у тебе трішки брудно, — я змочила долоню і провела нею по його чолі. Він мовчки спостерігав за мною, а я поволі водила пальцями по шкірі, змиваючи чорний слід, що залишила його рука.

         Якісь дивні відчуття опанували мене. Ніколи в житті не виникало бажання торкатися хлопців. А тут… Пляма вже давно зникла, а я продовжувала погладжувати Миколу. Ніжно й турботливо, відчуваючи від цього якійсь кайф. І це вже почало походити на своєрідні пестощі. Стоп, що?! Пестощі?!

         Відсмикнула руку, наче мене струмом вжарило. Аж на рівні ноги підстрибнула.

         — Еееее, то як ми будемо вибиратися? — зробила крок назад, подалі від Миколи. А що, якщо він зараз накинеться на мене? Я ж його так гладила, торкалася без жодного сорому, зовсім забувши про межі. — Не будемо ж ми ночувати серед лісу? Рано чи пізно та й проїде хтось. Та й підбере нас.

         — Якби ти вміла водити машину… — почав він, але я не дала йому договорити.

         — А хто сказав, що я не вмію? — скинула гордовито головою і вперла руки в боки. — До твого відома, у мене є власний автомобіль!

         — Та невже? То чому на поїзді приїхала? — Микола відкрив багажник, поклав мило в коробочку і смачно хлопнув кришкою багажника, зачиняючи його.

         — Довга історія. Так що ти там казав про водити машину?

         — Сідай за кермо, в такому разі. А я штовхатиму. Постав на нейтралу тільки.

         — Тц, — прицмокнула і закотила очі. — Типу я не знаю!

         Добре, що відрізок дороги, на якому заглохла Миколина колимага, виявився рівним і прямим. Завдяки спільним зусиллям (моїм водійським, а його фізичним) нам таки вдалося змусити цю купу металобрухту рухатися власним ходом. Двигун завівся і вже за кілька хвилин червоне Жигулі мчало дорогою в бік Високогірців.