Глава 15

Глава 15

          Як казав Микола, машина насправді за кілька хвилин перестала надриватися і вийшла на більш-менший спокійний лад. Не тихий, як би хотілося. Але вже не гарчала, як оскаженіла собака. І то добре. Хотіла прищепити пасок безпеки, та де там! Кілька спроб вийняти його виявилися марними. Тож я облишила мучити і себе, і той пасок безпеки.

          Озирнулася на заднє сидіння і витріщила очі від здивування. Оце капец! Тут ще брудніше, ніж спереду! Чохли засрані, на ковриках – засохле болото, усюди якісь залишки…еммм їжі чи що то? Мейбі, овочі? Не розумію, як можна їздити в такому срачі?

          Добре, хоч не смердить всякою тухлятиною і димом сигаретним. Це вже не може не тішити. І те, що тут відсутній їдкий сморід сигаретний бичків, наштовхує на думку, що Коля не курець. Крадькома поглянула на широкоплечого хлопця і пройшлася по ньому оцінюючим поглядом. Ну, так. Він такий накачаний, точно спортсмен. Невже в селі є качалка? Чи він до районного центру їздить у спортивний клуб?

          — Боже, я зараз подохну від спеки! Миколо, зроби щось! Ввімкни клімат-контроль чи кондиціонер на крайній випадок. Це неможливо терпіти! — фиркнула, відчуваючи, як під пахвами і по хребті почала мокріти шкіра.

          — Що?! Клімат-контроль? В Жигулі?! Ахахаха! — Коля зайшовся таким гучним реготом, що я аж здригнулася. Він схилився корпусом до керма і без зупинки сміявся. А я тільки здивовано хлопала віями і спостерігала за його бурхливою реакцією. — Оооой, давно я так не сміявся, — видихнув він і подивився в мій бік. Скинув окуляри і протер змокрілі очі. Оце прікол! Від шаленого сміху у нього на очах аж сльози виступили. Вперше в житті довела хлопця до сліз)))

          — Не бачу нічого смішного! — фиркнула. — В цій колимазі нестерпно душно! — я розстібнула мастерку, зняла її і полегшено зітхнула. В майці набагато краще. — Міг би щось придумати!

          — Відчини вікно, буде легше, — кинув Коля, одів знову окуляри і не звертаючи уваги на мене, зосередив свою увагу на дорозі. Дивився прямо поперед себе, стежачи за рухом автомобілів.

          Зробила, як він сказав, але бажаного полегшення так і не відчула.

          — І толку? — буркнула. — Що тут жарко, що на дворі. Ніякої різниці!

          — Просто ми їдемо поволі, — відповів хлопець і звернув у поворот. — Машин багато, швидкість не висока. Зараз виїдемо за місто і буде краще.

          І справді. Коли ми виїхали за межі міста і Микола додав газу, все змінилося. Жигулі набрало швидкості і у відчинені вікна з вулиці почав залітати прохолодний вітерець. Він бавився моїм волоссям і куйовдив його, грайливо розкидаючи пасма на обличчя. Я полегшено видихнула.

          — То ти виходить, онука старої Зайчихи? — порушив тишу Микола і перевів погляд з дороги на мене. — Я думав, що у неї немає внуків. А тут - ти! Здивувався, коли дізнався.

          О, боже! Вбийте мене хтось! Старої Зайчихи?! То оце так називають маю бабусю? Мої очі округлилися до розмірів тенісного м’ячика.

          — Старої Зайчихи? — мій голос став верескливим від шаленого подиву. — Це ти її так називаєш?

          — Не тільки я, усі в селі, — відказав він і скинув плечима. Знову зосередився на дорозі. — Поза очі, звісно. Але бабця Штефа знає, що про неї в селі так кажуть. Тому не гнівається.

          — Жесть, — протягнула і втупилася в дорогу.

          Не охота, щоб і мене на старості років так називали. Це ж просто відстій, а не прізвисько. Стара Зая звучить не краще. Ой, ну його в пень! Краще взагалі не буду думати про старість. Бо як починаю уявляти зморшки на своєму обличчі, сиве волосся і дряхлу шкіру на тілі – на мене нападає депресія. Думка про вікові зміни страшенно засмучує(((

          Шкода, що в цьому ретро-авто немає програвача. Чорна діра замість магнітоли. Така скукотєнь, що аж тошно. Цікаво, як довго нам їхати? Годину чи дві? Навіть гадки не маю, де знаходиться село Високогірці*. Знаю, що в Яремчанському районі. А далі куди? Біс його знає!

          Щоб не було так нудно, вирішила трохи поспілкуватися зі своїм новим знайомим.

          — Ким ти працюєш? — порушила тишу в салоні. Набридло слухати рев двигуна старого автомобіля.

          — Та всім потрохи, — мовив Микола. — В селі завжди є робота. Там паркан відремонтувати, там поле проорати, там ниву скосити, дрова з лісу привезти, техніку починити. Без діла не сиджу, — хмикнув він.

          — Ааааа, то ти різноробочий типу. Не маєш професії, як такої.

          — Ой, а ти чим таким займаєшся в Києві? — запитав Коля з ухмилкою на губах. — Працюєш десь?

          — Я трендсеттер і інфлюєнсер.

          — Хто?! — Коля подивився в мій бік, але крізь сонцезахисні окуляри я не побачила його погляду. Тільки помітила, як від подиву здійснялися вверх його брови. — Таких професій не існує! Ти щойно це вигадала, — він розсміявся вголос.

          — Не правда! Існують! — вигукнула і почала доказувати своє правоту. — Інфлюєнсер – це людина, яка…

          — Розводить інфекцію, — урвав мене Коля своїм сміхом. — Все ясно. Ти просто безробітна. Так і скажи. І не кажи нісенітницю.

          — Це ти краще скажи, що ти у своєму відсталому селі живеш у минулому сторіччі! — заклала руки на грудях і обурено надула губи. — Знаєш, я краще взагалі з тобою не розмовлятиму! — відвернула голову до вікна і втупила погляд у краєвид, що швидко змінювався вслід за рухом автомобіля.

          Решту дороги їхали мовчки. Після невдалої спроби завести розмову, вже не хотілося починати її знову. Бовдур і селюк той Микола! Ось хто він! Відстав на сто років від сучасного світу та й ще умнічає мені тут!

          Не знаю, скільки ми їхали, але я задрімала. Сказався ранній підйом в потягу. Вночі теж погано спалося, тому не дивно, що дорогою до села я заснула.

          — Ей, ей! Столична фіфа! Прокидайся! — почула крізь затуманену свідомість голос Миколі і відчула, як він шарпає мене за плече.