Глава 14

Глава 14

         — Чого смієшся? — запитала, підводячи брови.

         — З тебе, — весело відповів Микола. В його очах стрибали грайливі вогники. — Невже Ваша Величність цурається громадського транспорту?

         — Що робить? — перепитала, бо ніколи не чула такого слова.

         — Гребує, сахається, оминає.

         — Кароч, не корчи з себе мудрого. Якщо ти про те, що я не їжджу автобусами – то моя відповідь «так», — мовила гордовито і скинула волоссям, як справжня королева. Якщо вже він так мене підколює,то і я йому підіграю. — Бо якщо ти не помітив, то вони виглядають жахливо! Ці конструкції можна назвати як завгодно, але тільки не «громадський транспорт». Я не оцьому не поїду.

         — А на тракторі поїдеш?

         — Що?! На тракторі?! — оторопіла. Мої очі округлилися від подиву. Він коротко кивнув, з тією ж усмішкою на губах. Невже він справді приперся з села в місто на тракторі? Чи хоче мене підколоти? — Ти серйозно?

         Але відповіді я не почула. Коля просто розвернувся і кинув мені через плече:

         — Ходімо, — і рушив прямо, залишаючи позаду мене і задушливі маршрутки.

         — Куди? Куди ми йдемо? — розгублено і трішки перелякано запитала, крокуючи поруч.

         Його слова про трактор насторожили мене не на жарт. Я ці штуки бачила хіба що на картинках в дитячих книжечках. А в житті взагалі не пам’ятаю чи їх зустрічала. Та й якось не звертала уваги на них.

         Але Микола йшов мовчки і навіть не звертав уваги на моє питання. Так, наче мене й зовсім поруч не було. Хочеться стукнути його в плече, щоб він хоча б подивився в мій бік.

         Ми пройшли декілька метрів в повній тиші. Просто йшли прямо, потім перейшли на інший бік вулиці і знову продовжили рух по прямій. Будівля вокзалу потрохи віддалялася, залишаючись позаду, а я ніяк не могла зрозуміти куди ми прямуємо. І чим більше ми віддалялися від єдиної точки, де я себе почувала більш-менш впевненою, тим тривожніше на душі мені ставало. Я все чекала побачити великого трактора, що стоїть поміж припаркованих автомобілів. Але крім звичних оку седанів, хетчбеків і кроссоверів, не бачила нічого дивного.

         — Прийшли, — нарешті озвався хлопець і зупинився.

         — І де твій трактор? — озирнулася навколо.

         — Він перед тобою, — мовив Коля і вказав пальцем на брудне й запилюжене незрозуміло що.

         — Жигулі?! — зойкнула ошелешено і витріщила очі на диво радянського автопрому.

         Старенька червона автівка мала жалюгідний вигляд. Подряпана, в деяких місцях ушкоджена і погнута, над колесами іржа, а під дверцятами взагалі – діри! На вікнах тонувальна плівка місцями зідрана й потріскана. Господи! Мій Смарт просто автомобіль майбутнього у порівняні з цими Жигулями. Вони не те, що потребували ремонту. Вони благали про нього! Жееесть! Сильно сумніваюся, що тут ремонт допоможе. Такому нещастю давно пора на сміттєзвалище.

         — Це і є твій трактор? — хмикнула і заклала руки на грудях. — Фігня повна! — відмахнулася. — Звичайне старе авто.

         — Ти не чула, як ця ласточка гарчить, коли їде під гірку! Як їхати до села, там буде шматок дороги вгору. Одразу зрозумієш, чого я так її називаю, — гигикнув чоловік.

         — Воно ще й їде? — з мене вирвався істеричний смішок. — Слухай, ти ж мене не дуриш? — примружила очі і пильно подивилася на нього. — Невже ми справді поїдемо на оцьому?

         — Можеш повернутися до автобусів. Я не заперечуватиму, — спокійно відповів Микола і поклав валізу на асфальт.

         — І чим оце, — я вказала рукою в бік Жигулі, — краще за оті автобуси?! Та ж сама розвалюха! — вигукнула обурено.

         Але він мене не слухав. Мовчки дістав з кишені шортів ключі і відчинивши дверцята водія, сів в машину. Ти глянь, а Кріль не збрехав. Це направду його (прости, господи!) автомобіль! Мама рідна! А в салоні що робиться! Краєм ока помітила, який там безлад. Це якесь помийне відро, а не автомобіль! Що він в ньому возить? Коней?! Чи баранів?! Ні, єдиний баран тут – це Микола! Бо їздить на такому відстійному автомобілі! Фу, просто!

         — Слухай, Ляля, — Коля взяв з при борної панелі сонцезахисні окуляри і вдів їх. — Давай визначайся вже. В мене з часом проблеми, не маю коли я тут з тобою возитися. Або заскакуй в авто, або я відтягну твої пожитки до потрібного автобуса і бувай здорова.

         Він взяв з пасажирського сидіння чорний блайзер і натяг на голову. Ого! Я аж зависла, дивлячись, як разюче змінився його вигляд. Тепер він нагадував мені Джейсона Стетхема. Такий ж крутим і небезпечним здавався Микола в цю секунду.

         Блін! Оце в мене вибір! Важко й приречено зітхнула.

         — Окей, поїду на твоєму «тракторі».

         Підійшла до пасажирських дверцят і відчинила їх. Сіла на сидіння і одразу спекотне повітря обдало мене з голови до ніг. Всередині салону було неймовірно спекотно. Метал кузову нагрівся під палючим сонцем. Ох, оце спека! Відчула, як тіло під спортивним костюмом одразу вкрив липкий піт. Добре, що я користуюся антиприспірантом. А от чи Коля ним користується взнаю вже в дорозі.

         — Цікаво, чого це ти передумала? — хмикнув він і вийшов з авто. Відчинив багажник, поклав туди мою валізу і знову сів за кермо.

         — Краще вже вдихати запах поту одного мужика, чим нюхати сморід цілого автобусу, — сказала перше, що прийшло в голову, а Коля тільки розсміявся вголос.

         Він з усього розмаху гепнув дверцятами і завів двигун, який одразу зайшовся таким гучним ревом і кашлем, що я аж здригнулася і вчепилася мертвою хваткою за ручку.

         — Розслабся, — всміхнувся Коля. Його явно веселить моя збентеженість і переляк.

         — Ти кого під капотом ховаєш? Дракона-астматика чи самця оскаженілого носорога? Чого воно так ричить?