Глава 13

Глава 13

         Чесне слово! Я скоро чокнуся! Якщо в ближні дні зі мною не трапиться чогось кльового і позитивного – мене накриє жорсткий депресняк! Як я маю все це пережити?! Ахххх!(((

         — Ну, чого ти? — почула знайомий чоловічий голос над головою.

         О, Кріль приперся! Чи як там його. Прийшов зловтішатися чи що?

         — Відчепися, — хникнула у долоні, схлипуючи.

         — Послухай, я не хотів тебе образити чи підколоти, — відчула як важка долоня лягла мені на плече. — Я сказав тобі правду стосовно свого прізвища. На ось, тримай.

         Відірвала змокрілі від сліз долоні від обличчя і подивилася на Миколу. Він сидів навприсядки навпроти мене і дивився прямо на моє зареване обличчя. Ото я плаксійка! Розревілася посеред натовпу, прямісінько на людях, та й ще на очах незнайомого чоловіка. Що він про мене тепер подумає? Нічого доброго, це точно. Що я столична розцяцькована лялька з нестійкою психікою.

         — Що це? — спитала тихим голосом. Подивилася на шкіряний коричневий прямокутник, який тримала міцна чоловіча рука. Невеличкого розміру, він був схожий на портмоне.

         — Відкрий, там всередині водійське посвідчення.

         Мовчки зробила, що він сказав. І офігіла. На пластикову посвідченні водія чорними літерами було викарбовано: Микола Кріль. Оце так! Він насправді Микола Кріль. Виходить, він сказав правду і не збирався тролити мене. А мене так знатно бомбануло, що я ледь стрималася, щоб не послати його. Наговорила гидоти йому всякої, обізвала.

         Каааапеееець! Щоки спалахнули від сорому. І якої він тепер про мене думки? Точно – що я неадекватна й прибацана. Треба якось загладити свою провину. Людина приїхала по проханню моєї бабусі зустріти мене, а я йому тут концерт без заявок влаштувала. Що не день – все нові трабли. І коли ця чорна полоса мине?!

         — Рада знайомству, Миколо, — кволо всміхнулася і віддала йому права. — Пробач за мою істерику. Насправді, я не така. Просто останні дні видалися жахливими. Просто відстійними. От я і зірвалася.

         — Розумію. З ким не буває, — він дивився теплим поглядом на мене.

         — У мене такого не бувало раніше.

         — Все буває в перший раз, Ларисо.

         — Ой, а можна я тебе попрошу так мене не називати? — скривилася. — Не люблю я оте «Лариса». Ляля буде в самий раз.

         — Добре, Ляля.

         — Круто! А тебе я називатиму Нік, — вже більш бадьоро мовила. Поганий настрій потрохи вивітрювався.

         — Нік? — хлопець здивовано поглянув на мене. — А чим тобі Микола не до вподоби? Мене моє ім’я влаштовує. Так що не вигадуй.

         — Ох, Миколо! Який ти суворий! — вдавано скорчила насуплену гримасу. — Може до тебе ще по-батькові звертатися?

         — Ні, імені буде достатньо. Ходімо вже. Я запарився стояти на сонці.

         Він наче пушинку схопив мою валізу і швидким кроком попрямував до виходу з залізничних колій. Добре, що я взула кросівки! На підборах я б за ним не встигла. Точно загубилася десь у натовпі.

         — До речі, щоб ти знала: у нас в селі твою бабу всі Штефка кличуть. А не тільки я.

         Кинув мені через плече Коля, не спиняючи свого кроку.

         — Я ж не знала. Вибач і за це.

         Він вправно оминав людей, що товклися на вокзалі і траплялися на нашому шляху, і навіть нікого не зачепив. Зате я бігла підтюпцем, щоб встигнути за ним і неодноразово зіштовхнулася з перехожими. Захекана й спітніла, я намагалася не втрачати з поля зору свого нового знайомого. Ми йшли попри рейсові автобуси, поруч з якими водії гучно закликали пасажирів на свій маршрут. Коля різко зупинився і я з розмаху врізалася носом в його широку спину. Ауч! А це боляче! Потерла долонею перенісся. Тільки от Микола аж ніяк не відреагував на те, що я у нього влетіла. Стояв, вивчаючи назви рейсів, що висіли на вітровому склі кожного автобусу.

         От тільки не маршрутка! Господи, тільки не це! Я вже забула, коли останній раз пересувалася таким видом транспорту. Та й ще на таку довгу відстань!

         — Ми поїдемо автобусом? — з острахом поцікавилася. — Спека і спітнілі підпашки – дорівнює смерть моїм нюховим рецепторам. Я в житті більше не почую жодного запаху, якщо, звичайно, вийду живою з тією пекельної коробки! Коль, скажи, що ми не сядемо в автобус.

         Кремезна фігура Миколи розвернулася і я побачила, що він всміхається. І не просто всміхається, а широко так, на весь рот. Та й ще погляд такий, хитрий.

         Не зрозуміла, це він з мене рже чи задумав щось підступне?!