Глава 12

Глава 12

         — Так, це я, — відповіла не зводячи очей з незнайомця.

         Роздивлялася його в наглу, навіть не приховуючи своєї цікавості. А що? Я не знаю хто він такий і звідки знає моє ім’я. Хоча на вигляд доволі приємний і охайний. Ну, не аж так, щоб супер-пупер. Просто нормальний. Доглянутий. Звичайно, на київського не потягне. Прості джинсові блакитні бриджі, біла футболка з якимось незрозумілим плінтом, шльопанці. Слава богу, що не сандалі і на босу ногу))) Знаю я цей сільський стійл з носками. Моторошне видовище.

         А цей стоїть переді мною, високий такий, з широкими плечима, руки такі мускулясті, шкіра засмагла настільки, наче він мулат. Та й на обличчя гарний. Ніс трішки з горбинкою, але то нічого. Гладко виголений, високі скули, пухкі губи. Красень, одним словом. Його б ще переодіти в щось модне й стильне. Взагалі б став схожий на хлопця з глянцевого журналу. Ченнінг Татум, як мінімум.

         — А ви ким будете? — запитала в чоловіка, пильно вдивляючись в його карі очі.

         — Мене Микола звати, — відповів той і провів долонею по густому волоссю, закладаючи його назад. Навіть не пострижений під нулик, як заведено в периферії. — Слухай, ходімо в тінь, в мене вже голова пече, — і голос в нього приємний.

         Та ясно, що буде пекти! Волосся таке чорне, як шерсть у вороного коня. Аж виблискує на сонці. А до чорного кольору сонце найбільше притягується. Хіба він не знає?

         — Чого це я маю з тобою кудись йти? — фиркнула. — Я тебе не знаю.

         — Зате я тебе знаю і бабцю твою, Штефку.

         — Стефанію, а не Штефку. Вза-га-лі-то, — останнє слово промовила по складах і з таким зарозумілим тоном, що у чоловіка брови на чоло полізли.

         — Коротше, будеш когось іншого повчати, а не мене, усікла? — обурено заявив Микола і запхав руки в кишені.

         Упс! Здається, я нарвалася. Йому не сподобалося почуте. Блін, Зая, і чого ти не тримаєш язика за зубами. Цей чоловік – не безхребетний Ромео Віш. Терпіти твої вибрики і довгий язик не буде. Нащо ти на нього наїхати вирішила? От я дурко! Ще зараз розвернеться і вшиється кудись. Як я тоді до бабусі буду добиратися?

         — Вибач, — сказала і протягнула йому долоню для рукостискання. — Мир?

         Але симпатичний брюнет не поспішав йти на примирення. Дивився на мене з-під насуплених чорних брів, вивчаючи. Але не хтивим поглядом, що облазить по всьому тілу. Цей дивився прямо в очі. Мені аж не по собі стало від такого пильного погляду.

         — Слухай, в мене вже рука болить тримати її в повітрі, — всміхнулася йому самою чарівною усмішкою Лялі Заї. — Давай ти її потиснеш і ми повторимо наше знайомство. Лариса Заєць, — представилася і встала з валізи. — Але всі називають мене Ляля Зая.

         Тепер я вже не дивилася на нього знизу вверх. Але навіть стоячи перед ним на повний зріст, я все-одно ледь досягала йому шиї.

         — Добре, мир, — він вийняв руку з кишені і потис мою. Шкіра виявилася шершава і груба на дотик. Одразу зрозуміло, що він звик працювати. — Микола Кріль.

         Кріль?! Він що, тролить мене?! Який ще нафіг кріль? Гнів в одній секунді вибухнув всередині мене.

         — Вирішив поприкалуватися з мене, так? — злісно процідила крізь зуби. — Ха. Ха. Ха. Дужееее смішно! — губи розплилися в глузливій посмішці. Джокер з «Бетмена» мені б позаздрив! — Микола Кріль, — останнє слово вимовила саркастично.

         — Чуєш, ти чого розійшлася? Якісь проблеми? — здивувався той.

         — Та яке тобі діло до моїх проблем!

         — Якась ти нервова, Ляля Зая. З тобою все в порядку? — підозріло подивився на мене він.

         — Нічого в мене не в порядку! — рявкнула і висмикнула руку, яку він ще й досі тримав. — В мене їх овер дофіга! Ще й ти тут бісиш! Кріль він! Ага! — зиркнула на нього злим поглядом. — Так я тобі і повірила! Приколіст довбаний!

         Розвернулася, шарпнула ручку валізи і нервовим кроком направилася на перехід через рейки. З кам’яним обличчям пройшла повз ошелешеного хлопця.

         Коліщатка торохкотіли по бруківці, сонце нещадно ліпило в очі. Тягнула за собою сумку, аж спина змокла від напруги. І тут як на зло одне коліщатко зачепилося за рейку. Капець! З силою смикнула за ручку, але нічого не відбулося. Що за непруха?! Останні дні мого життя – повний відстій. То той злощасний ефір Вішем, потім та аварія, мама зі своїм засланням в цю ж… тепер ще й ці колеса встряли! Щоб їх чорти побрали, не хочуть ніяк випихатися! Як намертво вклинило їх там! Ааааа!

         Сра-на ва-лі-за!

         Стояла і копала свою сумку, як психічка! Ненавиджу! Всіх ненавиджу! І теперішнє своє життя теж ненавиджу!

         Впала дупою на перекошену сумку, опустила голову на коліна і розревілася.