❤️Глава 10❤️

Глава 10

         — Ма, а як ми триматимемо зв’язок, якщо ви з бабусею не спілкуєтеся? Ні ти, ні тато. І від мене телефон ви заховали, — останні слова сказала уїдливо і з претензією.

         По задумливому погляду мами я зрозуміла, що цього моменту вона не передбачила. Ха! По ходу, я попала в точку! Поки мама мовчить і соображає, треба користатися моментом.

         — Давай я куплю собі звичайний, кнопковий. А? Що скажеш? — мама відірвала погляд від дороги і подивилася у мій бік.

         Так, Ляля, зроби невимушений вираз обличчя. Щоб навіть і крихти підозр не викликати. Декілька секунд ми дивилася одна на одну, а потім мама знову зосередилася на дорозі. Вона мовчала і думала, а я терпляче чекала. Хоча всередині все викручувало від хвилювання.

         Ну ж бо! Погодься! Мені терміново потрібно опинитися в магазині зі смартфонами. Там я з легкістю зможу вийти в Інтернет. Зроблю вигляд типу обираю дя себе щось новеньке, а сама чік - і вийду в Інстаграм. Швиденько запишу сторіс для підписників. Чи хоча б напишу короткий пост. Хвилини часу мені вистачить. Тільки от як спекатися мами? Але для початку потрібно, щоб вона ковтнула наживку. Звісно мені не потрібен ніякий допотопний телефон! Вигадала причину на ходу, щоб попасти в царство смартфонів.

         — Ну, якщо він не матиме виходу в Інтернет і буде нова сімка – тоді нехай, — нарешті подала голос мама.

         Єс! Єс! Хотілося зробити так само, як Кевін Маккалестер з фільму «Один вдома», коли його чергова пастка спрацьовувала і бандити потрапляли в халепу. Але натомість тільки відвернулася до вікна і полегшено видихнула. Замружилася із задоволеним виразом на обличчі. Юху! Перемога! Ну, майже.

         Коли обернулася до мами, то всміхнулася наймилішою усмішкою, на яку тільки була здатна. Але так, зовсім коротко. Щоб вона не здогадалася про мій підступний план. Перший етап пройдений. Тепер залишилось втілити в життя наступний крок.

         — Супер! Тоді давай підвези мене до магазину зв’язку, а сама їдь додому.

         — А ти? — мама подивилася на мене злегка примружившись, навіть дещо підозріло. Бляха!

         — А я на метро доберуся, — скинула плечима і якомога безтурботно відповіла. Ух, здається їй не дуже сподобались мої слова.

         — Ні, так не піде. Я тебе зачекаю, — сказала вона, як відрубала.

         От чорт! Треба щось придумати. Негайно!

         — Ти що думаєш, я дороги додому не знайду? — жартома сказала, але щось мамі не було смішно. На її обличчі жоден мускул не поворушився.

         — Знаю я куди підеш в першу чергу. До тієї Келлер, а не додому, — невдоволено буркнула мама.

         — Та з чого це ти взяла? — спробувала захиститися, але суворий погляд мами змусив прикусити язика.

         — Ларисо, ти зараз договоришся!

         Вона скерувала автомобіль з центральної дороги на прибічну. Я насупилася. Не розумію, чому ми їдемо в бік нашої вулички?

         — А ми що, в магазин не їдемо? — розгублено запитала.

         — Біля будинку є магазинчик зв’язку, там і купиш собі телефон.

         — Е-е-е-е, я думала, що ми поїдемо у «Фокстрот» чи «Ельдорадо».

         — Та яка різниця, де купувати? Телефон він і в Африці телефон! —  мама зупинила автомобіль неподалік білого ларька, де над входом красувалася вивіска «Мобільні телефони» і заглушила двигун.

         В цю конуру я йшла б в саму останню чергу. А все через Тараса Мальника, який працює там продавцем. Він ще зі школи мене бісить. Уникаю його всіма можливими способами. Втомилася від його вічних підкатів. Ну ніяк не доходить до людини, що йому нічого не світить! Я навіть в голодний рік за вагон пельменів з ним не піду на побачення.

         — Давай, бігом! Ще треба речі скласти. У тебе ввечері потяг.

         — Як ввечері?! — мої брови полізли на чоло. — Ти не казала, що я їду сьогодні! — пискнула від шоку.

         — А коли ти думала їхатимеш? Коли рак на горі свисне?

         — Завтра хоча б! Чи післязавтра. Чи ніколи! Ніколи мене найбільше влаштовує! — огризнулася.

         — Так, Лара. Не нервуй мене. Я за останні години й так з тобою пережила шалений стрес! — випалила на емоціях мама. — Тому або ти ідеш по телефон або я! Все! Годі морочити мені голову своїми претензіями!

         — Добре, — буркнула невдоволено. — Я зараз, — вийшла з машини і захлопнула дверцята.

         — Давай не довго! — мамина настанова залишилася вже в зачиненому автомобілі.

         Неохоче йшла до крамнички. Капець! Сьогодні! Я їду в те забуте богом село сьогодні! Жееееесть! Потрібно терміново знайти можливість зайти в Інстаграм!

         Вже в крамниці зазирнула до сумочки. Трясця! Аааа! От дідько! Я ж картку з собою не взяла. Тільки дрібні гроші при собі. Вчора, коли їхала на зустріч з Ромео, не думала, що стане потреба в картці. Блін! Що за непруха?! Доведеться викручуватися. В крамниці крім Тараса не було нікого. Він не одразу звернув на мене увагу. Сидів за високою стійкою і втикав в ноутбук. Та коли підвів голову і побачив мене, його очі стали розміром в чайне блюдце.

         — Опача! Хто до нас завітав! — з сарказмом і єхидною посмішкою мовив той. — Її величність Ляля Зая!

         — Ой, Мельник, харош єхіднічати! — скривилася.

         — Та що ти! Я ж від щирого серця! — гигикнув хлопець і вийшов з-за стійки. Вперся в неї боком і запхав руки в кишені джинсів. Пройшовся по мені ласим поглядом, наче облизував мою фігуру.

         Високий, дещо худорлявий, Тарас хоч і був симпатичним шатеном з глибоким поглядом, але з жахливо нестерпним характером. А найбільше мене бісили його брудні натяки на секс, які він повсякчас кидав мені.

         — Ладно, пофіг. Мені смартфон потрібен. Даси свій на кілька хвилин?

         — Ух ти! Невже це насправді? Ти просиш мене про послугу? — він нахилив корпус вперед, удаючи неабияку здивованість.