Глава 9

Глава 9

         Слова лікаря не виходили з голови. Деякий час… Скільки це? Якщо тиждень, то я готова. Можливо. Напевне. Не знаю.

         Потерплю пару деньків в захолусті.

         А якщо довше? Я ж здурію від нудьги! В мене дах поїде! Я вже уявляю, як мене буде шторити без вай-фая і Інтернету. Та мене вже ковбасить! Тільки й думаю, де роздобути смартфон. Хоча б на трішечки! На декілька хвилиночок!

         Аааа! Як мене все дістало!

         Навіть після розмови з тим психіатром бажання відшукати телефон і зайти в Інстаграм нікуди не зникло. Навпаки, ще більше кортіло зайти якомога швидше в Інтернет. Тільки от де взяти телефон? Може, в мами поцупити, поки вона не бачить?

         Покосилася на неї, щоб не дуже помітно було. Хм. Вона стискала кермо, погляд зосереджений на дорозі, уважно стежить за рухом. Її телефон, як завжди, прикріплений до спеціального утримувача, що кріпиться на приборну панель.

         — Не гризи нігті, — сказала мама, не відволікаючись від водіння автомобілем. Блін. Походу вона теж за мною стежить.

         Я і не помітила, що тримаю пальці в роті. Так сильно замислилася і через хвилювання почала  шкробати нігтями зуби.

         — Я не гризу, — відповіла і прибрала руки. — Бачиш – ідеальний манікюр! —  простягнула руку і показала пальці.

         — Молодець, — мама кинула короткий погляд на них. — Не нервуйся, все буде добре.

         Ага! Добре! Коли? Після дощичка в четвер! Або на єврейську Пасху хіба що! Заклала руки на грудях і надулася.

         А що, якщо я просто висмикну телефон з тієї тримачки і все? Що мама мені зробить? Не буде ж рипатися і відбирати його? Вона за кермом, тому я матиму перевагу.

         Та нє, це буде тупо. Хто його знає, що на маман найде. Раптом доведеться боротися з нею. Уявила на секунду цю картину і не по собі стало. Дурна ідея. Не буду таке робити. Не вистачало, щоб і її машина врізалася в когось.

         Скривилася і відвернулася до вікна. Ех...

         Трясця! Але мене так підмиває взяти її телефон, аж руки чешуться! Він в якихось нещасних пару сантиметрів від мене, а я не можу його взяти! І мій фіг знає де. Те, що йому кранти – це мало імовірно. По-любе сховали його від мене, як дозу від наркомана! Тьфу ти, бляха! Дожилася. З наркошами себе рівняю!

         Ми проїхали повз заправку, на якій я помітила дівчину, що стояла біля входу і втикала в телефон. Я ледь шию не звернула, так задивилася на неї. Блін, от мені б на її місце! Безтурботно шариться в мережі, як ще нещодавно робила я. А тепер змушена терпіти оці тортури!

         Цікаво, що твориться на моїй сторінці?! Біс його знає. Певно Дірект завалений повідомленнями, а стрічка кишить новинами про мене і Віша. При згадці про того осла, злість знову закипіла в грудях. Аж зуби стиснула і губи закусила. Ідіота кусок! Споганив мені всю карму.

         А найбільше бісить те, що я не можу пояснити свою позицію фоловерам. Зараз почнуться плітки і слухи, що Ляля Зая з розпачу після розриву з красунчиком Ромео Вішем вирішила покінчити життя самогубством! Чи ще якихось дурниць вигадають! Та Ангеліна на таких нісенітницях собаку з’їла. Знає, як обернути все на свою користь.

         А те, що це вона підлаштувала, у мене немає жодних сумнівів. Так і хочеться їй патли повисмикувати! Гадина така!

         Тепер ще й ця фігня із забороною користуватися смартфоном і вимушеним переїздом у село! Жесть. Ще б  в у вежу мене запроторили і дракона охороняти приставили! Кам’яний вік якийсь, їй богу!

         В селі живе бабуся, татова мама. Я не бачилася з нею вже купу часу, навіть не пригадую, як вона виглядає. Ще малою дитиною гостювала у неї. Скільки мені тоді було? Три рочки, п’ять? Не пам’ятаю. Але з того часу ми жодного разу не їздили туди. Не знаю, що там між батьками сталося, але вони не спілкуються. Та й мені особливого діла не має до неї. Знаю, що десь там живе моя бабуся. На цьому і все. Я навіть не згадаю зараз, як її звати.

         — Мам, а бабуся…еееее… як там її? — подивилася на маму, скорчивши задумливу гримасу.

         — Стефанія.

         — Ага, Стефанія. То вона в курсі, що я до неї їду? Ти ж до неї мене на каторгу відправляєш, так?

         — Скажеш таке! Каторгу! — обурилась мама.

         —А хіба ні? В забите село десь посеред Карпат! І живе бабця Стефа, напевно, на самій Говерлі, щоб подалі від цивілізації!

         — Ой, Лара, не вигадуй! Звичайне карпатське село. Гори поруч, ліс, річка. Тобі сподобається.

         — Угу, канєшно! — фиркнула і закотила очі. — Подружуся з ведмедем і буду їсти сирі гриби і малину обривати в лісі! А вночі з вовками витиму на повний місяць! Шикардос, а не перспектива провести літо!

         — Господи, дитино! Ти мене до сказу доведеш!

         — Як і ти мене! Спецом відправляєш у глухомань! Телефон забрала, тепер ще й заслання на мене чекає! Ще й до кого?! Баби, яку практично не знаю!

         — От і познайомишся! — голос мами став жорсткішим. Видно, що вона розізлилася. — Навчишся спілкуватися з реальними, справжніми людьми. А не балакати на камеру до отих своїх віртуальних друзів-примар!

         Продовжувати розмову не було сенсу. Я своє не докажу, а мамине не сприйму. Краще вже промовчати. І придумати, як роздобути телефон.

         І я таки придумала!