Глава 8

Глава 8

          — Ти не маєш права! Не маєш, — розревілася й крикнула в сльозах.

          Образа і злість на маму душили горло. Як вона не розуміє, що в мене є зобов’язання перед підписниками?! Я мушу викласти черговий пост. Записати відео в сторіс. Мені не можна зникати, не можнааааа! Інакше я втрачу популярність. Про мене всі забудуть. Кожна втрачена година рівносильна кроку назад в моїй кар’єрі.

          Аааааа!!!! Хочу крушити все довкола! Чому я маю приймати батьківську точку зору і миритися з тим, що для них вірно?! Зараз інші часи, сучасний світ лежить в площині технологій. Ніщо не обходиться без Інтернету. Все, ВСЕ заточено під смартфони: мобільний банкінг, замовлення їжі, оплата платежів, доставка продуктів, покупка одягу, взуття, техніки…та усього, чорт забирай! Все зосереджено в Інтернеті. Кожна фірма, кожний бренд, який хоче бути в тренді, в першу чергу націлена на користувачів, що сидять у смартфонах.

          Ніхто не хоче стояти в чергах. Оті нафталінові крамниці з продавщицями за прилавками – це прошлий век! Молодь не живе за канонами двадцятого сторіччя. Час змінюється, ніщо не стоїть на місці.

          А мама вважає, що я марную своє життя, сидячи в Інстаграмі!

          Підняла заплакані очі на маму. Це жесть… Дивиться на мене, як на наркоманку.

          Але це не так!!! В мене немає залежності. Мені подобається, як я живу! Це мій свідомий вибір! І тільки мені вирішувати, скільки часу я проводитиму в мережі.

          — Лара, ти ледь не загинула через свою пристрасть до Інстаграму! — почула її голос, більш м’який і спокійний.

          Певно розчулилася, дивлячись на мої сльози. До біса цю жалість! Мені вона не потрібна. Мені потрібен телефон!

          — Я не сиділа в інсті, я говорила з Ангеліною! — вигукнула на емоціях. Блін, довбана Келлер! Все через неї!

          — Це не має істотного значення, — зітхнула мама. — Нам з татом довелося домовлятися з водієм, щоб він не подав на тебе до суду.

          Я схлипнула і затамувала подих.

          — Про що ти? — витерла мокрі щоки і розбухлий від плачу ніс долонею.

          — Автомобіль, в який ти врізалася, виявився дуже дорогим. Щоб вгамувати обуреного власника, довелося оплатити його страховку. Крім того, нам довелося йому дещо пообіцяти, — мама замовкла на секунду і хотіла вже щось сказати, як в палату увійшов високий чоловік в білому халаті.

          Ми обидві перевели наші погляди на нього.

          — Вітаю, — привітався дядько грудним голосом. Взяв дерев’яний стілець, який стояв біля дверей, і переставив його ближче до ліжка. Сів навпроти і заклавши ногу на ногу, втупив гострий погляд в мене.

          — Добрий день, — шмигнула носом, обзираючи лікаря. Огрядний, з широким ротом і пулькатими очима, він викликав в мені відчуття відрази і якогось незрозумілого страху. Хто він такий?

          — Як до тебе звертатися? — він заклав склав руки в замок, утримуючи ними коліно.

          — Ляля, — з опаскою подивилася на нього і примружила очі. Щось не подобається мені цей тип. Підозрілий якийсь. І мама мовчить, як води в рот набрала. — А ви хто? — поцікавилася. Я теж маю право знати, з ким розмовляю!

          — Мене звати Степан Федорович, — сказав чолов’яга, розглядаючи мене пильним зором. — Я лікар-психіатр.

          Капеееец! Дожилася!

          Очманіти! То я в маминих очах – психічка?! Хоче на дурку мене сплавити?

          — Маааам? — здивовано протягнула і повернула голову в її бік.

          Подивилася на маму, що стояла навпроти лікаря, а вона тільки піджала губи і відвела погляд. Злість, яка тільки-но вгамувалася, знову спалахнула з новою силою.

          Так, все! Досить з мене цього цирку! Де мої речі?

          — Шановний Степан Федорович, я втішена, що ви знайшли у своєму щільному графіку час на мою скромну персону. Та ваших послуг я не потребую! — стала босими ногами на підлогу. Так, а де це мої босоніжки? Нахилилася і знайшла їх під ліжком.

          — Знаєш, ма, я давно хотіла з’їхати на орендовану квартиру, — защепила одну босоніжку, — але ти так благала жити з вами, що я ніяк не наважувалася, — защепила ремінець на другому босоніжку. Розігнулася і подивилася на неї в упор. — Тепер розумію, що помилилася. Потрібно було давно змінити місце проживання.

          Підійшла до гачка, на якому висіла моя сумочка і направилася до дверей.

          —  Можеш вважати, що ти вже його змінила, — почула за спиною голос мами. Її фраза змусила мене зупинитися.

          — Це ти про що? — розвернулася до неї, не розуміючи натяків. Але замість того, щоб пояснити мені свої слова, вона лагідно звернулася до огрядного психіатра.

          — Степан Федорович, я вас залишу з Ларою, — сказала і пройшла повз мене. — Послухай лікаря, якщо не хочеш слухати мене, — кинула і вийшла за двері.

          Пару секунд в палаті висіла тиша. Потім лікар прокашлявся, встав зі стільця і обернувся до мене.

          — Послухай, сонечко, твої батьки вважають, що у тебе залежність. Сама розумієш від чого. Та я не можу робити висновки суто з їхніх слів. Так само, як і насильно давати поради чи проводити терапію. Для цього потрібні тільки твоя особиста згода і бажання. Найперше, що я бачу - це конфлікт інтересів, твоїх і матері.

          Ти глянь. А він адекватніший, ніж я думала. Нехай говорить, послухаю.

          — Але, тут проблема навіть не в тому, що думає твоя мама, — він заклав руки до кишень халату і не відводячи очей з мене продовжив: — Якщо вірити її словам, ти добряче влипла. Маю на увазі з тією аварією. Якщо коротко, то ти або погоджуєшся на терапію або платиш штраф потерпілій стороні. До того ж не маленький. Хоча сумніваюся, що самим штрафом там обійдеться.

          От бляха! А я тільки почала думати, що він нормальний!