Глава 7

Глава 7

           Навколо мене гудів натовп, здивовані погляди і роззявлені роти оточували з усіх боків. Щосекунди, то тут то там, спалахували камери смартфонів, оператори з різних телеканалів намагалися вловити вдалий ракурс, щоб встигнути першими висвітлити подію в новинах.

          Лайки сипалися з усіх сторін, сердечка заполонили простір… Скільки любові - і все мені одній.

          Радість охопила мене, понесла на крилах високо-високо в небо. Усміхнена, я дивилася навколо і блаженно купалася в морі любові своїх фанатів.

          Смайлики лилися рікою мені на зустріч: здивовані, радісні, щсливі, одні підморгували, інші посилали повітряні цілуночки…

          Аж раптом…

          Раптом все змінилося. Серед хмари сердечок і лайків я побачила її – коричневу купку з виряченими очиськами, яка єхидно всміхалася і летіла мені на зустріч. Шматочок веселого лайна невпинно наближався і ледь не вцілив мені в обличчя. Їх ставало більше й більше, слідом посипалися дізлайки, обурені й гидливі смайлики, злісні слова й вигуки.

«Фуууу, Зая – відстій!»

«Та вона – справжня лузерка!»

«Ви тільки погляньте на цю щокасту корову!»

«А-ха-ха, хом’як з цицьками!»

…лилися образи з усіх сторін. Десятки й сотні негативних месседжів встромлювалися гострими голками, боляче жалили, запускаючи в тіло отруту й жовч, якими вони були сповнені.

          Зупиніться! Чуєте! СТОП! ДОСИТЬ!!!

          Затулила вуха долонями, щоб не чути ганебної лайки у свій бік. Та слова почали з’являтися в повітрі, прямісінько переді мною.

          — Аааааааа! — замружилася і закричала на все горло.

          — Доню, тихіше… Це всього лиш сон… — рідний голос мами звучав чітко й виразно.

          Відчула її теплу долоню, яка гладить мене по волоссю. Ніжно і турботливо. Розплющила очі і зрозуміла, що пережила щойно свій найстрашніший кошмар. Фуууух. Полегшено видихнула, розуміючи, що це було сновидіння.

           — Де я? — роззирнулася, підводячись на ліжку. Часто-часто закліпала, ще все відходячи від дурного сну.

           Серце вихоплювалося з грудей, його шалений стукіт відчувався неймовірно сильно. В горлі пересохло. Пити хочу страшенно! Зітхнула, намагаючись вгамувати хвилювання, яке ще й досі відчувала в тілі.

          — В лікарні, — мама присіла на край і взяла мене за руку. — Як почуваєшся? — занепокоєно запитала вона.

          — Нормально, — почухала голову.

          — Справді? — мама недовірливо подивилася на мене. — Ти так кричала уві сні.

          — Поганий сон наснився, — на мить пригадала його і аж здригнулася. —  Але нічого не болить. Тому все ок. А що сталося?

          — Ти в невеличке ДТП потрапила. Не зупинилася на світлофорі… Добре, що подушка безпеки спрацювала…— мама скрушно захитала головою.

          — То мене вирубало? — подивилася на неї. — Від удару?

          — Виходить, що так. Ти мене так налякала, Лара…

          — Вибач, ма. А яка зараз година? — подивилася у вікно. Білий день на дворі, значить я була у відключці не дуже довго. Я ж засвітла покинула ту трикляту кафешку з бісовим Ромео! Тц, ой, краще б не згадувала про нього! Нерви беруть! Падлюка!

          —  Восьма ранку.

          — Щооо?! Я цілу ніч дрихнула? — підняла брови у здивуванні, аж рот відкрила. — Як восьма ранку?! — зойкнула на всю палату. — Мені ж сторіс треба зняти! Терміново! Боже… Цілу вечір профукала!

          Злізла босоніж на застелену лінолеумом підлогу і підійшла до сумочки, що висіла на гачку. Але й там не знайшла Чочо.

          — А де мій телефон? — роззирнулася довкола. На тумбі його немає, в сумочці теж. — Маааам? — підійшла до неї і стала навпроти. Я все ще була в блискучому комбінезоні, розшитому пайєтками. — Куди ви діли мій телефон?! Кажи! — роздратовано смикнула руками і розпростала їх вдовж тіла, напружено стискаючи кулаки.

          — Ларо, він зламався… Тріщина на весь екран. Ремонту не підлягає…

          — Не вірю! — крикнула обурено. — Там загартоване скло! І екран захисний стоїть!

          Скільки разів Чочо падав на асфальт – не злічити. І нічого йому не траплялося. А тут якась фуфлова аварія – і вуаля, телефону триндець! Щось мама не договорює. Чує моє серце, вона навмисно його від мене сховала і тепер вигадує нісенітниці про поломку.

          — Під час аварії і не такі прибори виходять з ладу, — мама повела бровою і подивилася на мене. — Напевно, він попав тобі під каблук. Дуже цікаво, яким чином телефон опинився у тебе під ногами, а?

          — Не знаю, як він там опинився. Вилетів з сумочки, — огризнулася і закусила губу.

          Що такого вигадати, щоб не спалитися? Блін, я ж обіцяла батькам, що не буду говорити за кермом! По ходу, відмазатися мені не вийде. От холера!

          — Та невже? — мамин голос змінився і став більш суворим. — А я думаю, що ти брешеш. І усвідомлювати, що мене обманює рідна дитина – дуже неприємно і прикро. … — мама встала і мені довелося підвести голову, щоб дивитися на її розгніване обличчя.

          —  Ма, вибач, це сталося випадково, — змолилася. — Я не буду більше. Чесно-чесно, — склала руки, як в молитві. — Благаю, віддай мені телефон. Мені потрібно зробити пост і записати відео. Ти б знала, що вчора трапилося! Ромео кинув мене під час прямої трансляції!!! Ти тільки уяви! А я вже більше дванадцяти годин нічого не постила!

          — Усі твої так звані «друзі», — вона зробила наголос на останньому слові, — чхати на тебе хотіли. Ніхто, чуєш, ніхто не поцікавився, як ти! Більше дванадцяти годин минуло з моменту аварії і жодного дзвінка! Ось так ти їм потрібна.

          — Ма, я тебе прошу – віддай телефон! — ледь не плачучи, благала.

          Мене дратувало, що вона навмисно забрала Чочо і тримає його в себе. Злість лилася по венах розпеченою лавою, розносячи в кожну клітинку агресію. Як вона не розуміє, що я не можу бути поза мережею! Що не можу бути без смартфону!!!