Глава 14

Я помічаю, що йому важко. Можливо, навіть важче, ніж мені. Рішучість, яку випромінював Дем’ян ще пів години тому, немов випарувалась. Цікаво, скільком людям випадала честь бути свідком його слабкості? Наскільки я пам’ятаю, він нікому не дозволяв бачити себе у такому стані. 

Тільки мені.

— Я змусив Іллю одружитися з тобою, — раптом промовляє він. 

— Що? 

— Я змусив його, — повторює, дивлячись перед собою. — Спершу просто залякав. Він погодився все зробити, але за кілька днів втік з міста. Тоді довелося попросити знайомих, аби знайшли його та жорсткіше пояснили, що за свої вчинки треба відповідати.

— Він зробив мені пропозицію у лікарні… після того, як на мотоциклі потрапив у аварію.

— Не було ніякої аварії, Надю. 

Я відмовляюся вірити почутому. Каяття Іллі звучало так щиро… я дійсно вірила, що смертельна небезпека змусила його змінити погляди на життя та майбутнє. Він клявся, що любить мене. І що наш малюк — це диво, до якого він просто не був готовий. 

— Навіщо?

— Я страшно боявся, аби ти не закінчила, як моя мама. Та теж свого часу була впевнена, що самотужки зможе виховати дитину. Мені здавалося, що так ти матимеш опору, а у твого малого буде повна сім’я. Я хотів як краще, але був занадто дурний, аби усвідомити, що вчиняю неправильно. 

— Господи… Принаймні тепер я розумію, чому Ілля так зненавидів мене у шлюбі. 

— Зненавидів? 

— Так. Він… він зневажав мене. Тільки на людях прикидався гарним сім’янином, а вдома перетворювався на тирана, — я розвертаюся спиною та підіймаю футболку, демонструючи сліди, які Ілля залишив мені на згадку. — Не тільки у тебе залишилися шрами.

Дем’ян стогне та впирається чолом в кермо.

— Мені так шкода… Я уявлення не мав.

— До Марка він завжди ставився нормально, але я часом виконувала роль боксерської груші. Саме тому, ми розлучилися. 

— Де він зараз? 

— Ми не знаємо. Мама радила знайти його, щоб стягнути заборгованість по аліментах, але… До цього часу мені вдавалося обходитися без них, тому й надалі так робитиму.

— Я його знайду.

— Навіщо? 

Дем’ян не відповідає. На його обличчі розпач. Мені хочеться заспокоїти його. Обійняти, як колись. 

На щастя, мені вистачає розуму стриматись. 

— Що було, то загуло, — промовляю натомість. — Нема про що шкодувати. Зрештою, це я обрала його в якості хлопця. Я завагітніла. Я погодилася стати його дружиною. Мене, на відміну від Іллі, ніхто не залякував. Всі мої біди — не твоя провина, а лише наслідок моїх власних рішень. 

— Я був на твоєму весіллі. Ти здавалася щасливою…

Черговий удар.

— Був? 

— Так. Спостерігав зі сторони, щоб ти не помітила. В якийсь момент навіть хотів зірвати усе… Розповісти правду про Іллю та запропонувати себе на місце нареченого.

Якби це сталося, я б… Навіть не знаю, як би я повела себе у такій ситуації. Обираючи між тим, чого хочу, і тим, що здавалося правильним, я б напевно обрала другий варіант. 

— Чому ж не зірвав? — питаю суто з цікавості.

— Бо зловив себе на думці, що буду кепським батьком. Серйозно, який батько з бандита? На той час я ходив по тонкому лезу, міг в будь-який момент загриміти у в’язницю. Кому це треба? Я переконався, що у тебе все гаразд. А потім поїхав.

— Принаймні тепер я знаю, від кого був той конверт з грошима…

Дем’ян сумно посміхається.

— Я був задоволений своїм вчинком. Мені здавалося, що тоді я вперше у житті зробив правильний вибір — поставив благополуччя важливої для себе людини вище власного. От тільки це не врятувало мене від депресії. Я наче… наче провалився у прірву. Всі мої знайомі були переконані, наче то скорбота за мамою. Але тільки я знав, що вона тут ні до чого… Аби остаточно не зійти з глузду, я прийняв пропозицію друга поїхати до нього в гості у Польщу. Напевно, тому ти не могла зв’язатися зі мною. Я змінив номер на польський. 

У Марка був візочок з Польщі. Велосипед, зимовий комбінезон та іграшки теж звідти. Я ніяк не могла зрозуміти, де Ілля бере гроші, щоб замовляти все це з-за кордону. А той виправдовувався, що для сина готовий купувати найкраще. Інша справа я — яка, просто сиджу у нього на шиї та виїдаю мозок претензіями. 

— Там же ти й почав зніматися в кіно, — кажу, проганяючи спогади, бо не хочу розплакатися від… розчулення?

— Угу. Збіг обставин, який зробив мене тим, ким я є зараз. 

— А рада, що ти вибився у люди, — зізнаюся. — Правда. Я пам’ятаю прем’єру фільму, де ти вперше грав не епізодичну, а одну з головних ролей. Мені не було з ким залишити малого, тому довелося брати його з собою у кіно. Тож… можна сказати, він твій фанат з пелюшок.

— Ти дивилася той фільм? 

— Знав би ти, як я пишалася тобою… І зараз пишаюся.

— То чому так проти мого спілкування з Марком? 

— Бо не знаю тебе. Не знаю, що ти ховаєш у минулому. Не хочу, аби він прив’язувався до людини, яка може розчарувати його. Повір, нам і так вистачає розчарувань.

— Я не збирався розчаровувати його!

— Але твої вчинки, Дем’яне… Ти вчора поцілував мене. А якби він це побачив?
— Згоден, — в його очах загоряється вогонь. — То було неправильно. 

— Він же обожнює тебе. І знає, що ти заручений.

— Якщо він такий відданий шанувальник, то має знати правду, — обертається до мене. — Як гадаєш, твій син вміє берегти таємниці? 

— Так… але про що ти? Я не розумію.

— Про те, що Аня — ніяка мені не наречена. Насправді ми одне одного ледве переварюємо. Наш, так би мовити, шлюб —  це лише піар-хід. Після третього сезону, популярність серіалу трохи просіла, тому режисер вигадав спосіб повернути увагу фанатів. 

У мене немов гора з плечей спадає. Навіть дихати стає легше. 

— Чесно? 

— Так, — киває Дем’ян. — Я не робив пропозиції Ані. І вже точно не маю до неї почуттів. Ми обоє чекаємо моменту, коли нам дозволять “розійтися”.