Глава 13

Надія.

Серце б’ється настільки сильно, що у мене болить грудна клітка. Я боялась побачити його. Боялась почути. Боялась доторкнутися до нього, а зараз наші губи переплелися у поцілунку, і всі страхи перетворилися у реальність. Це неправильно. Так не можна. Можливо, для нього це лише розвага, але ж прямо зараз моя душа розбивається і мені доведеться збирати її із тисячі уламків. 

Висока ціна за те, аби переконатися, що попри все, я й досі кохаю його. Висока, але справедлива.

Залишки здорового глузду говорять, що мені варто зупинитися. Інстинкт самозбереження сиреною волає у моїй голові, а я його вперто ігнорую, сподіваючись на… На що? Дем’ян ніколи не буде зі мною. Тепер ми мешканці різних світів, і те що вони зараз перетнулися — лише збіг обставин.

Або доля. 

Ні. Треба бути сильною. Я не маю права на чергову помилку. З останніх сил повертаю собі контроль над тілом та відштовхую Дем’яна.

— Що ти робиш?! — гарчу, але тихо, аби не почув Марко. — Геть совісті не маєш? 

Мої губи печуть, немов по них били кропивою. Щоки палають. Мені навіть соромно уявити, як я зараз виглядаю.

— Ні, не маю, — він дурнувато посміхається. — Десь загубив.

— То пошукай! Або попроси свою наречену, нехай допоможе.

Дем’ян запускає руки в кишені та, важко зітхнувши, опускає голову.

— Ти про Світлицьку? Слухай, з нею не все так просто. Я не можу розповідати це у під’їзді…

— Не розповідай зовсім. Мене це не цікавить. Залиш інтриги свого особистого життя для телевізійних шоу, — я знову відчиняю двері. — Вибач, на чай не запрошуватиму. Мені треба дитину вкладати.

— То ти передаси йому подарунок? — простягає свою бісову запальничку.

— Ні. 

— Чому? 

— Бо запальничка в руках восьмирічного хлопчика — це море відкритих можливостей для створення проблем. Коли в тебе будуть діти, то зрозумієш.

Здається, цей аргумент його задовольнив.

— Тоді я вигадаю щось інше.

— Найкраще, що ти можеш зробити — триматися від нас на відстані, — ховаюся у коридорі. — Бувай, Дем’яне.

— До завтра, — чується у відповідь.

Лише у квартирі я можу видихнути. Хоча не впевнена, що він пішов. Підпираю двері стільцем, бо ж замок у нас досі не працює.

— То був Дем’ян Левченко? — вигукує Марко прямо у мене над вухом. — Він? 

Ненавиджу брехати власному сину. Але доводиться.

— З чого ти взяв? 

— Бо чув схожий голос.

— Сам подумай, навіщо Левченку приходити до тебе додому? 

— Дійсно… — зітхає малий. — Якби він прийшов до нас додому, то я б коні двинув від щастя.

Та я сама ледь не двинула. Хоча не впевнена, що від щастя. Скоріше з розпачу, бо поряд з ним втрачаю розум. А мені не можна. Всі ці почуття — недозволена розкіш. 

— Господи, та тебе ж і досі штормить від вранішньої поїздки на майданчик. Як добре, що завтрашній день ти проведеш у Марії Федорівни та матимеш можливість заспокоїтися. Кажуть, класична музика позитивно впливає на нервову систему.

— Ненавиджу її музику… — бурмоче Марко. 

Мені дійсно шкода його, та нічого не вдієш. Я не залишу його одного у квартирі, яка навіть не зачиняється. А якщо знову візьму з собою, то ризикую втратити роботу. Моя керівниця була б у ярості, якби дізналася, що Марко швендяв павільйоном та набридав працівникам. 

Тим паче самій мені буде простіше боротися з емоціями, коли я знову побачу Дем’яна. Такі дивні протиріччя… з одного боку я мрію, аби завтра він не приходив по їжу, а з іншого понад усе на світі волію знову побачити його. Це не нормально. 

— Я тебе розумію, — обіймаю сина, намагаючись хоч якось загладити свою провину. Він, звісно, пручається, бо такі ніжності хлопці його віку вважають проявом слабкості. Малий їжак. — Потерпи ще один день. Я отримаю зарплату, і викличу слюсаря. Тоді ти знову зможеш залишатися сам.

Чудова перспектива. Нічого не скажеш.

— Угу. А ще ми поїдемо в луна-парк… — додає хитрун, ніяково обіймаючи мене у відповідь.

— Точно. Обов’язково поїдемо. 

— Заради цього я готовий потерпіти.

Заради цього і я готова потерпіти. Гроші з неба не падають. Мені треба годувати дитину, а тому не піддаватимусь почуттям і виконуватиму свою роботу. Я буду сильною. Більше не дозволю Дем’яну вивести мене з рівноваги. Нехай пошукає іншу забавку. 

Зранку я налаштовуюся на нову боротьбу. Не з Дем’яном, ні. В першу чергу з самою собою та своїми хворобливими почуттями до нього.

— В житті вона ще гарніша, — пошепки зауважує водій, який зараз допомагає мені розкласти стіл.

— Хто? — питаю.

— Ганна Світлицька, — чоловік киває у бік акторів. 

Я підіймаю погляд та не можу змусити себе відвести його. Ця жінка дійсно розкішна. Висока, струнка з темним довгим волоссям та хриплуватим голосом, від якого мурашки по шкірі. Вона — ідеальна пара для Дем’яна. Принаймні для його нової версії. І, маючи таку наречену, йому стає розуму шукати пригод на стороні? Дуже хочеться вірити, що його поцілунок був лише імпульсивним вчинком, про який він відразу пошкодував. 

— Далі я сама, — завчасно відпускаю помічника, бо він лише заважає, витріщаючись на акторів.

Сьогодні на сніданок зійшлося більше людей. Наскільки я розумію, зйомки мають початися з дня на день, бо виконавці всіх головних ролей вже на місці та розгулюють павільйоном зі сценарієм у руках. Якби мене не з’їдала порожнеча, я була б у захваті від того, що маю можливість спостерігати за магією створення кіно.

Дем’ян стоїть у самому кінці черги. Дивно, що не поряд зі своєю нареченою. Вони в принципі тримаються дещо холодно відносно одне одного, майже не розмовляють, практично не перетинаються. Навіть не хочу думати, що саме я стала причиною проблем у їхніх стосунках. 

Світлицька бере собі грінки та щедро поливає їх згущеним молоком. Кілька крапель потрапляє їй на одяг.

— Чорт забирай! — зводить очі до неба. — Ну чому я таке порося…