Глава 12

Я відкриваю рота, але не можу вимовити ані слова. Дивлюся на неї. Моя Надя… Вона геть не змінилася з нашої останньої зустрічі. Хіба що в її очах додалося трохи стального холоду, а в жестах та міміці з’явилась стриманість, якої не було раніше. 

— Горовий запропонував мені випити з ним чаю, — голос Марка повертає мене до реальності. То, виходить, цей малий — син Наді? Такий дорослий… Коли він встиг вирости? Чомусь в моїй уяві він був геть малюком.

— Не називай цього чоловіка Горовим, — відповідає Надя. — У нього ім’я є. Перепрошую, — все ще не дивиться на мене. 

— Та нічого, я вже звик, — хочу посміхнутися, але це більше скидається на нервовий спазм. 

— Ви визначилися зі сніданком? 

— Я…

— Він візьме омлет з шинкою, — відповідає замість мене Марко, і я неабияк вдячний йому за це. — Я наберу нам напої, — бере стаканчик та діловито підходить до термосів.

— О, ні, молодий чоловіче, — Надя хапає його за руку та відводить від столу. — Ми домовлялися, що ти просто постоїш поряд. Тихо і непомітно.

— Домовлялися, але такий шанс…

— Все нормально, — запевняю я. — Він мені не заважає, навіть навпаки.

Надя обертається і наші погляди вперше зустрічаються. Всього на мить, та мені цього досить аби пересвідчитися, що вона мене впізнала. Тоді нащо цей цирк? Можливо не хоче говорити зі мною при синові? Невже хвилюється, що той розповість батьку? Але я навіть не збирався давати привід для ревнощів.

Хоча хотів би. 

Боже, якби я міг повернутися у свої шістнадцять років! Тоді б я вчинив інакше. Краще б вже закінчив школу в інтернаті або, зважаючи на свій рід діяльності, в колонії суворого режиму, аніж втратив людину, яку так сильно любив. Я був боягузом. Великим боягузом у шістнадцять, і ще більшим у вісімнадцять. 

— Марку, подякуй Дем’янові за люб’язність, і чекай біля машини. Я скоро закінчу, зможу відвезти тебе до сусідки.

Брови малого суворо зводяться на переніссі.

— Я не хочу до неї! — вигукує, копаючи ногою землю.

— Шкода, що тебе ніхто не питає.

До мене нарешті повертається дар мовлення.

— А чим погана сусідка? — наче для ввічливості питаю, ставлячи на тацю свій сніданок.

— Коли я приходжу, то вона сідає за піаніно та грає для мене. А я змушений вдавати, наче мені це подобається. Хоча мені зовсім не подобається, це так нудно, що вмерти хочеться.

— Вона — єдина, хто все ще погоджується сидіти з тобою.

— Але мені не потрібна нянька!

— Ти щойно довів, що навіть дуже потрібна. Розмову закінчено.

Ого, яка сувора стала! Мені навіть трохи ніяково. З іншого боку, добре, що якийсь час малого не буде поряд. Нарешті ми зможемо поговорити, а я потребую цього, як повітря. 

— Не переймайся, Марку. Впевнений, у нас ще буде нагода випити разом чаю, — кажу, аби підняти йому настрій.

— Це вже навряд… — одними губами шепоче Надя, протираючи стіл паперовим рушником.

Я простягаю кулак, дозволяючи малому вдарити по ньому своїм. Забираю їжу та йду до себе у трейлер. Не можу подолати бажання озирнутися, а коли роблю це, то помічаю, що Надя, попри нову на чергу біля столу, дивиться мені вслід. 

Тепер головне протриматися до обіду. 

Всі ці п’ять годин я не знаходжу собі місця. Кілька разів беруся за сценарій, але знову та знову відкладаю його. Ця невизначеність зводить мене з розуму. Тому, коли настає час обідати, я, наче найголодніший, стаю у чергу першим. 

— Всім доброго дня, — муркоче незнайома жінка за столом роздачі. — Сьогодні на обід…

Чому вона? Я розраховував побачити Надю.

— Вибачте, а де дівчина, яка роздавала їжу зранку? 

— Їй зробилося зле, — відмахується жінка, зав’язуючи на поясі фартух. — Взяла відгул до ранку.

В мене раптово зникає апетит. 

Я виходжу з черги. То он як? А зранку вона виглядала цілком здоровою. Невже їй стало погано від моєї присутності? Що ж… доведеться перевірити.

Озираюся в пошуках Макса. Він постійно зайнятий — контролює навіть тих, до кого не має відношення. Як і зараз — начепив на голову каску будівельника та вказує декораторам, як правильно кріпити дошки на вікнах.

— Гей, — плескаю його по плечу. — Ти дізнався те, що я просив? 

— Ні, в мене не було на це часу. Пробач, чуваче.

— Нічого, бо тепер я маю інше прохання. 

— Здивуй.

— Дізнайся адресу офіціантки, яка роздавала сніданок.

Макс дивиться на мене, як на зрадника.

— Сьогодні Аня приїде, а ти вирішив до офіціантки загравати? Зовсім совісті не маєш?

— Це тут ні до чого. Вона… вона і є та подруга дитинства, про яку я тобі казав.

На його обличчі помітне полегшення.

— Ти ж не поїдеш до неї додому?

— Звісно ні. Це було б тупо. Он ми навіть прикинулися чужими на майданчику, аби не привертати увагу. Я просто хочу… надіслати їм з чоловіком пляшку вина. 

— Ну якщо так. Добре, зараз дізнаюсь.

Напевно, я таки хороший актор, якщо в мою брехню так легко вірять.

— Але ніяких візитів, — повторює Макс, аби остаточно закарбувати це правило в моїй голові.

— Ніяких візитів, — киваю я.

Щойно темніє, до трейлерного містечка під'їжджає автобус з колегами. Щоб не викликати підозр у Макса, я кілька годин труся біля них. Допомагаю з речами, вислуховую ниття Ані про важку дорогу й здаю гроші на вечірку, яку ми за традицією влаштовуємо перед початком зйомок нового сезону. Коли ж наш наглядач втрачає пильність, я сідаю в автівку й даю драпу.

— Вишневського 10, — вводжу адресу у навігатор. 

Дев’яносто восьма квартира.

І нащо вони переїхали у смердючу багатоповерхівку, коли мали цілком пристойний будинок? 

Як побачу Іллю, то обов’язково запитаю.  

Потрібний будинок знаходжу відразу. Стара обшарпана багатоповерхівка, вікна якої виходять на закинутий цукровий завод. Ми з хлопцями часто тинялися там, коли я прогулював уроки. Поганий район, депресивний та малолюдний. Влітку, як от зараз, ситуацію рятує зелень на деревах, але щойно листя опаде тут стане геть моторошно.