Глава 11

— Де ти? — питає Макс.  Його голос натягнутий, як струна. Напевно, докладає чималих зусиль, аби не почати кричати. Що поробиш, професійність понад усе.

Він обіймає посаду асистента режисера, хоча насправді більше скидається на няньку, яка приглядає за акторами: комусь не дає загуляти, когось виводить із запою, замість когось вирішує юридичні питання. Він — універсальний солдат. Його викликають, коли зламалася змійка на чоботах, коли комусь з дівчат треба купити тампони, коли гример погано замазав синці під очима або коли терміново необхідно поставити на місце якусь вискочку. Він з тих, хто водночас може бути й жилеткою для сліз, й вишибалою. Загалом хороший хлопець, проте часом мене дратує його бажання контролювати все і всіх.

— Проїжджаю повз батьківський будинок своєї подруги, — зізнаюся, вдивляючись у зарослі там, де раніше був садок. — Ого… тут дах провалився. Якщо я назву адресу та прізвище власників, ти зможеш дізнатися, що з ними сталося? 

— Зможу, але не буду.

— Тоді я сам. Треба навідатися до…

— Постривай, Дем’яне. Тобі не можна нікуди навідуватись. Про твою присутність взагалі не повинні дізнатися! Я обіцяв керівництву, що між вами та місцевими буде дотримана дистанція.

— Кажеш так, наче місцеві якісь заразні.

— Не заразні, але не скажу що сильно адекватні. Тут нещодавно до мене причепилася одна жіночка… Ледь душу не витрясла, поки я не погодився, аби її кафе організовувало кейтеринг на майданчику. 

— І ти погодився? — у мене немає слів. І як тій жінці вдалося підкорити цю скелю?

— Ну… вона привезла кілька страв на пробу… після пиріжків з вишнями я був готовий на що завгодно, — муркоче так, що мені тепер і самому тих пиріжків хочеться, а потім бере себе в руки. Прокашлюється. — Це лише черговий доказ того, що місцеві не відмовляться від шансу заробити на нас. А на тобі — тим паче. Якщо не хочеш бачити сотні своїх провокативних фото у мережі, то не швендяй де не просять.

— Або я просто не вчинятиму провокативних дій.

Макс сміється.

— А ти так вмієш?

Ні. 

— Якщо добре попросити. Або ж зробити мені послугу та надибати інформацію про сім’ю моєї подруги… 

Десь поза слухавкою чується лайка.

— Добре, — зітхає. — Я дізнаюсь про твою подругу, але прямо зараз ти розвертаєш тачку та їдеш на знімальний майданчик. Твій трейлер вже підготовлений, переночуєш там, щоб я не хвилювався. 

— А пиріжки мені привезуть? 

— Ти знущаєшся? 

— Ні. Я просто хочу тих пиріжків.

— Завтра почнуть годувати робітників. Якщо будеш хорошим хлопчиком, то й тобі щось перепаде. 

— Це просто рабські умови праці…

Якийсь час стою біля розваленого будинку. Гублюся у здогадках, що ж там могло трапитися. Кімнати, де раніше спала Надя, зовсім не стало, стіна обвалилася. Моє вікно у світ тиші та спокою розбилося на друзки. Страшне видовище. Навіть гірше, ніж моя власна квартира… На душі робиться геть кепсько. 

— Гаразд, — промовляю до себе. — Я сюди ще повернуся.

Заводжу мотор та, звіряючись з адресою, яку мені надіслав Макс, їду на інший кінець міста. Треба почитати сценарій, може вдасться вивчити кілька реплік…

Я звик жити у трейлері. І чим успішнішим стає серіал, тим кращі умови для мене створюють. Тепер, судячи з того, що трейлер більше скидається на пентхаус з колесами, ми перебуваємо на піку популярності. Мені навіть двоспальне ліжко організували. Макс називає його “ложе пристрасті”. Наче я зможу привести сюди якусь дівчину…

Наче я захочу приводити якусь дівчину.

Приймаю душ — вже звик робити це дуже швидко, аби не витрачати багато води — та падаю на подушку. Треба братися за роботу. Прочитати довбаний текст… Та от біда, щойно починаю читати — рядки пливуть перед очима, перетворюючись у нерозбірливе місимо. Мої думки дуже далекі від реальності. Вони знову і знову повертаються у далеке минуле. Я не хочу цього, це занадто боляче, неприємно, навіть огидно. Я зробив багато поганого. Намагаючись вижити, ламав людей. Однак жалкую лише про один свій вчинок. І цей вчинок стосується Наді. 

Я міг зайняти місце її чоловіка, поки воно було вільним. Я міг. Але не зробив цього. Навіть не спробував. Я підсунув їй іншого. 

Із цими думками поринаю у сон. 

Ранок приходить занадто швидко. Здебільшого через те, що я не закрив жалюзі. Накриваю голову подушкою, намагаючись знову заснути, але марно. Голоси за вікном занадто гучні. І якщо не помиляюсь, то надворі відбувається конфлікт. 

Хто я такий, щоб уникати конфліктів? 

Змушую мене піднятись та шаркаю до дверей. 

— Я просто хотів подивитися! Ніде не написано, що це заборонено! Треба було розставляти таблички! — чується голос якогось малого. — Приберіть від мене руки. 

Я виходжу надвір. 

Поряд з моїм трейлером Макс нависає над хлопчиськом. Світловолосе дитя, зростом метр у стрибку і дуже худе. Однак це не заважає йому тримати кулаки, погрожуючи дорослому дядьку. Виглядає комічно, їй богу.

— Що тут відбувається? — питаю, позіхаючи.

Хлопчик обертається на мій голос. Його очі округлюються до розміру тенісних м’ячів. До чого ж смішний малий. 

— Він шарився біля твого трейлеру, — шипить Макс. — Напевно, журналюги підіслали. Вже дітей вербують!

— Ніхто мене не вербував, — запевняє малий. — Просто… моя мама тут працює. Вона узяла мене з собою, бо у нашій квартирі зламався замок і вона боїться залишати мене одного. Ось я й вирішив прогулятися… Навіть не мріяв, що зустріну Горового!

— Я його вижену, — відмахується Макс.

— Не будь таким грубіяном, — я повертаюся до хлопчика. — Зазвичай він не такий злий. Напевно просто не встиг поснідати. 

— Моя мама привезла сніданок! Я можу вас провести. 

— Чудово, — киваю я. — Максе, ти можеш бути вільним. Загроза минула.

— Але…

— Справді. Впевнений, окрім залякування дітей, у тебе є купа інших справ. Я візьму сніданок, а хлопця… Як тебе звати?