10.1

Я знаю, де вона живе, адже це я купив їй будинок. Не своїми руками, звісно… Це сталося вже після народження дитини. Певний час я підтримував зв'язок з Іллею, аби пересвідчитися, що той вишкребок робить все за моїми інструкціями. Він мав завоювати мою довіру, і лише після цього я обіцяв дати йому спокій. Одного дня він зателефонував мені та повідомив, що жити з батьками стало нестерпно. Надя вимагає окреме житло, бо хоче відчути себе незалежною. Я її розумів. Молода родина має жити окремо, а не ютитися у маленькій кімнатці старого батьківського будинку. 

Ілля попросив грошей у борг. Сумма відносно невелика, бо ж нерухомість у нашій глушині завжди була копійчаною. Я не зміг відмовити, а Ілля так і не зміг віддати позику. Чесно кажучи, я несильно й розраховував. Мене гріла думка, що я зробив для Наді все, що міг. У неї є сім’я, є дах над головою. Вона захищена і ніколи не повторить долю моєї мами. 

На якийсь час мені цього цілком вистачало. Але тепер… Тепер я не можу позбутися стійкого відчуття, що знову потрібен їй. Так, пройшло багато років. Вона заміжня, щаслива жінка, а я раптом вирішив звалитися як сніг на голову. 

Гаразд, обіцяю не втручатися. Просто переконаюся, що все гаразд. Просто подивлюся, як вона. Лише побачу її очі. Можливо, після цього мене нарешті попустить. Хотілося б…

Зупиняюсь через дорогу від будинку. Не поспішаю виходити, спершу розглядаю подвір’я. Крізь паркан видно непогану автівку біля гаража, доглянутий сад, надувний басейн та дитячі іграшки. Можливо, окрім сина вона встигла завести ще одного малюка. Напевно, треба радіти, що все склалося настільки добре. 

Виходить, мене даремно переслідувало відчуття тривоги? Я просто вигадав привід приїхати? Навіть перед собою стає соромно, що вже казати про своїх колег. Ми могли знімати п’ятий сезон серед декорацій у Києві, а через мене все перенесли до чорта на рога. Це ж треба бути таким дурнем…

Раптом ворота відчиняються, я бачу чоловіка, який геть не схожий на Іллю. Слідом за ним виходить жінка. Її неможливо сплутати з Надею, бо ж на вигляд цій пані років сорок. У мені прокидається детектив, якого дуже скоро доведеться грати на майданчику. Я прагну дізнатися більше про людей, які так впевнено розгулюють на подвір’ї Наді. Хто вони, в біса, такі?

Допиваю останні краплини вже холодної кави. Насуваю панамку на саме обличчя та виходжу з машини. Тільки тепер розумію, що сонцезахисні окуляри виглядають геть недоречно у вечірніх сутінках. Та чорт із ним. Я ще не готовий світити обличчям на вулицях цього міста. 

— Перепрошую, — біжу через дорогу. — Можна вас на хвилинку? 

Пара зупиняється. З недовірою дивиться у мій бік.

— Добрий вечір, — починає чоловік.

— Добрий. Ви… — не знаю, як почати цю розмову, — ви не підкажете чи не тут проживає Надія… Маслієнко? — досі не можу звикнути до поєднання її імені з прізвищем. 

— Ми таку не знаємо, — запевняє жінка та поспішає у двір. 

Стоп. 

— Як же так. Це ж її будинок, — я зазираю за паркан, немов намагаюсь знайти докази присутності Наді. — Я точно знаю.

— Це наш будинок, — заперечує незнайомець, перегороджуючи мені шлях до воріт. — Хоча постривайте… У минулого власника було прізвище Маслієнко.

— Минулого? 

— Ну так. Ми купили цей дім чотири роки тому.

— А куди переїхала сім’я, що жила тут до вас?

— Не знаю. Я їхніми планами на життя не цікавився.

— Можливо ви хоч щось пам’ятаєте? 

— На жаль, нічим не можу допомогти. Попитайте по людях, у магазинах… 

Наче я маю таку можливість. Ще день-два, і журналісти не дадуть мені й кроку ступити з розпитами про сюжет нового сезону. 

Мене накриває розчарування. Можливо, Наді зовсім у місті немає, а я їхав сюди через пів країни… А, може, це якраз знак, що треба облишити свою гонитву за ілюзіями та нарешті почати жити теперішнім. От би знати наперед, як краще вчинити.

— Добре… дякую.

— Та нема за що, — розводить руками. 

Жінка, яка вже зайшла у двір, киває, проте не зводить з мене погляду.

— Я вас ніде не могла бачити? Голос знайомий, — промовляє вона, вдивляючись у моє обличчя.

— Навряд, — кидаю я та поспішаю геть.

Ну ось і все. Знайшов? Побачив? А ти думав, що вона сидітиме на порозі та чекатиме на тебе? Довбень! Треба визнати, що у Наді своє життя. Вона не прив’язана до цієї діри та має право їхати, куди забажає. Схаменись нарешті. Ти їй не потрібен. 

От тільки на душі так погано, що хочеться вовком вити. Цю порожнечу не заповниш ані роботою, ані славою.