Глава 10

Дем’ян

З відразою відсунувши ногою коробку мотлоху, рієлторка проходить в наступну кімнату. Колись цей свинарник слугував нам кухнею. Здається, наче відтоді минуло ціле життя…

— Батарей немає, стіни вкриті пліснявою, вікно розбите, — перераховує вона, озираючись. — Боюсь, єдиний шанс продати цю квартиру — це зробити рекламу на вашому імені, можливо хтось із шанувальників захоче вкинути купу грошей у ремонт та оселитися тут.

— Ні. Постарайтесь не афішувати моїм прізвищем. Про власника розповісте тільки людині, яка буде реально зацікавлена у покупці. Ціна мене не хвилює, робіть хорошу знижку. Я просто хочу позбутися цього ярма.

Я роблю кілька кроків. Під підошвою хрустить скло — часточки побитої люстри. Мені навіть важко уявити, що тут відбувалося після смерті мами. Поліція казала, що якийсь час у квартирі жив вітчим… Гадаю, на момент його виселення, він геть втратив розум.  Помічаю крісло, в якому часто спав. Воно в кількох місцях пропалене цигарками. Я торкаюся пальцями обгорілої тканини, і спогади, немов їдкий дим проникають у мою свідомість. Крики, сльози, страх, відчуття самотності та безвиході. Ненавиджу ці стіни, тут я знову почуваюся маленьким хлопчиком, який хоче заховатися за кріслом, поки дорослі погрожують одне одному розправою.

— Тоді треба найняти робітників, нехай наведуть тут лад, — продовжує рієлторка. — Зачистимо все до голих стін, і виставимо як готовий до ремонту об’єкт нерухомості. 

— Добре. Вам видніше.

— Можливо, хочете забрати щось із цінних речей?

Я сміюсь. Про які цінні речі може йти мова, якщо мої родичі свого часу навіть батареї продали?

— Нехай робітники спалять усе, що знайдуть. Прослідкуйте за цим.

— Як скажете, — киває жінка. 

Ми не хочемо затримуватися у цій квартирі, тому за першої ж можливості виходимо у під’їзд. Я відразу одягаю сонцезахисні окуляри та панамку. Хочу якомога довше залишатися інкогніто.

— Ще один момент… я відклала це наостанок… — рієлторка дістає із сумочки ще запакований новенький блокнот. — Ви б не могли залишити автограф для моєї доньки. Не хвилюйтесь, я подарую їй цей блокнот на день народження, а це лише за три тижні. До того часу і так все місто знатиме про ваш приїзд.

Вона знімає обгортку з блокнота й, стискаючи його у руках, дивиться на мене ледь не з благанням. Я наче й звик до подібного, та все не перестаю дивуватися, чому люди готові стояти у черзі або ось так ледь не вклонятися заради якогось там автографа. Наче я з іншого м’яса зроблений.

— Звісно, — дістаю ручку. — Як звати вашу доньку? 

— Каріна.

Я пишу пару стандартних речень, звертаючись до Каріни, але навіть така дрібниця приводить жінку у захват. Ех, яке розчарування… вона спершу здалася доволі адекватною та діловою.

— Дайте знати, якщо ще щось знадобиться, — віддаю блокнот.

— Домовились.

Вона виходить з дому першою. Я чекаю ще кілька хвилин, і також йду на вулицю. Озираюся по сторонах, вже за звичкою пересвідчуюсь, що мене не підстерігають журналісти. Чисто.

Заходжу в магазин неподалік. Приємно знати, що бізнес пана Михайла не загнувся. Тепер це не задрипана крамничка, а повноцінний супермаркет. Помічаю власника біля однієї з поличок, але не наближаюся до нього. Лише відмічаю, що за ці роки він втратив останнє волосся на піднабрав кілька кілограмів. Підходжу до кавового автомата й купую Американо. Взагалі ненавиджу каву, але я не спав майже добу, тому треба бодай трохи збадьоритися.

Вже в автівці дозволяю собі зняти окуляри. Відсьорбую кави — гидка, як і все у цьому місті — і дістаю телефон.

Ну звісно, пропущений від Ані. Я б здивувався, якби вона не подзвонила. Натискаю кнопку виклику й чекаю, поки у слухавці почується її вічно невдоволений голос.

— Взагалі-то ми мали їхати одним автобусом! — гарчить вона замість привітання. — Навіщо ти поперся туди так рано? Не міг почекати пару днів?

— І тобі привіт. 

— Це безвідповідально, Дем’яне. Ми з тобою маємо триматися разом, ти ж знаєш.

— Ні, я не знав, що заручини — це зобов’язання ставати сіамськими близнюками. Невже не досить того, що ми стабільно тримаємося за ручку перед камерами? 

— Не досить. Ти читав новий контракт? У моєму, наприклад, прописано, що я не маю права знімати обручку навіть під час зйомок.

Роблю ще один ковток кави.

— Тоді ти маєш подякувати мені за те, що я обрав для тебе найгарнішу каблучку. Там діамант з горошину, нею не гріх похизуватися.

— Дякую, — навіть не дивлячись на неї, я знаю, що зараз вона закочує очі. — Просто хочу сказати… Будь обережним. Не нароби дурниць, принаймні поки я не приїду.

— Та добре. Не будь такою скалкою в дупі, — видихаю. — Мені цього й на майданчику вистачає.

— Козел.

— Люблю тебе, кохання усього мого життя.

— Ага. 

Вона кидає слухавку.

Сто відсотків вже поскаржилася керівництву. Байдуже. Нехай приїдуть та відшмагають мене за неслухняність. А поки що я маю важливіші справи. Надя.