9.1

Звісно, Марко просто в захваті від того, що я матиму доступ до знімального майданчика. Ледь не вперше бачу в його очах гордість за мене. Не те щоб він колись показував зневагу… просто я й сама чудово усвідомлюю,  що раніше не давала приводів пишатися. Всі мої досягнення — це дах над головою, їжа на столі та одяг у шафі. Прикро визнавати, що я повторюю долю власних батьків. 

— Як гадаєш, актори вже приїхали? — рот Марка не закривається навіть, поки він їсть. — Де вони житимуть? У будинках чи спеціальних трейлерах? Цікаво, а туди можна потрапити у гості? А як ти думаєш, у кожного буде окремий трейлер чи для детектива Горового та Аліни Власенко організують спільний, бо вони пара? 

Я не дивилася “Уламки”, але завдяки Марку знаю, що Аліна Власенко — це помічниця Горового, з якою в останньому сезоні серіалу з’явилася любовна лінія. А ще вона ж Ганна Світлицька — акторка театру і кіно, з якою нещодавно заручився Дем’ян. Десь в глибині душі я бажаю їм щастя, проте ніколи не зізнаюся у слух, що для мого спокою те щастя має бути у кожного з них окремим. Хочу стати глухою та незрячою, коли в інтернеті з’являться фото з їхнього весілля. 

Це так тупо. Я доросла жінка, а поводжуся, як дівчинка-підліток. Ревную чоловіка, якого не бачила дев’ять років! Впевнена, якби в мене були гроші, то мої внутрішні конфлікти стали б золотою жилою для психотерапевтів. 

— Маєш ще якісь теми для розмов, окрім серіалу? — з благанням у голосі промовляю я.

— Енм… так, — киває малий. — Аляска сьогодні знову намагалася вистрибнути з вікна. 

Я знаходжу поглядом кішку, а та, відчуваючи провину, вмить тікає з кухні.

— Гадаю, у неї почався старечий маразм. Раніше вона була байдужою до подібного екстриму… Треба купити москітну сітку й забити вікна.

— Я зроблю це!

— Разом зробимо, бо це небезпечно.

— Добре, — киває. — Завтра? 

— Не знаю… Може й завтра. Тепер я звільнятимусь раніше, встигну забігти в магазин за будматеріалами.

— А якщо ти тепер не працюватимеш до ночі, то ми нарешті зможемо з’їздити в луна-парк? 

— Ти ж казав, що це для малюків.

Малий ніяково заламує руки.

— Я так казав, щоб ти не сумувала. Ти ж, мабуть, засмучена, що не маєш часу на розваги зі мною.

Ні, я засмучена, що не маю грошей на ці розваги. Час знайти куди простіше.

— Більше так не роби.

— Як? 

— Не бреши, щоб зберегти мої почуття. Добре? Це дуже мило з твого боку, але правда все одно краще.

Марко знизує плечима.

— Добре. То ми поїдемо? Будь ласка, той лунапарк лише на літо приїжджає. А літо не безкінечне. Не встигнемо озирнутися, як знову почнеться школа, — останні слова з його вуст звучать як щось смертельно-страшне.

Я дивлюся у ці сповнені надії очі. Ну як тут відмовиш? Та й взагалі, я готова погодитися на що завгодно, аби тільки це не стосувалося Горового.

— Добре, поїдемо, — посміхаюся я.

— Супер! Там вже всі мої другани побували, один я досі не їздив! 

— Розберуся зі своїм новим графіком, і зможемо спланувати поїздку. А тепер, — я поглянула на годинник. Вже на північ, — бігом спати. Негайно!

Згадка про сон вмить забирає посмішку з обличчя Марка.

— Та добре… — він робить кілька кроків дорогою до спальні. — Мам, ти казала, що я не повинен берегти твої почуття…

— Ну? 

Він робить великий вдих, а на видиху видає:

— Власне, я брехав не тільки про луна-парк.

— І про що ще? 

— Багато про що. Але з найактуальнішого — бійка з Юрою. Сьогодні я надрав йому зад.

— За що?

— За те, що вчора він надрав його мені. Я не казав тобі, щоб ти не хвилювалась…

Цей хлопчина катастрофічно потребує літнього табору, бо ж від нудьги постійно знаходить проблеми на свою голову.

— А його батьки в курсі? 

— Так. Вони назвали мене малолітнім злочинцем і сказали, що подзвонять у службу. Що таке служба? Це щось церковне, як бабуся ходить? 

— Ні, це не церковне. Це… не звертай уваги. Я поговорю з ними.

— Не треба, я вже сам поговорив.

— І що ж ти їм сказав?

— Що не варто називати мене злочинцем. Бо ти подаси до суду, і вони понесуть кримінальну відповідальність за наклеп. А це, між іншим, штраф до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів або до двохсот годин виправних робіт, — він промовляє це скоромовкою та з гордістю розправляє плечі.

В мене опускається щелепа. Значить, як вчити віршик про Україну — то ми не можемо і чотири рядки запам’ятати, а тут цитування кримінального кодексу? Невже я народила генія?

— Неоподаткованих мінімумів? — перепитую. — Ти де про таке дізнався? 

— В одній серії “Уламків” була ситуація, коли Горовий…

Чорт забирай. Ну звісно. Якщо передивляєшся одні й ті ж самі серії по мільйону разів, то й не таке вивчиш.

— Ясно, — обриваю я. — Ти молодець. Варто казати, що битися — це погано? 

— Ні, я це знаю.

— Ще будеш битися?

— Так, якщо доведеться, — розводить руками.

— Дякую за правду. А тепер спати!

— Добраніч.

— Добраніч, любий.

За годину я підходжу до його ліжка, щоб поправити простирадло. Зі стіни на мене дивиться Дем’ян — центрова особа на постері до серіалу. 

— Не треба виховувати мою дитину, зрозумів? — шепочу Горовому.