Глава 9

Глава 9

Надія

За два тижні новина про зйомки серіалу стає темою номер один у нашому містечку. Про це говорять всі, і бабці під під’їздом, і підлітки дорогою до роботи, і цілі сім’ї, які навідуються у кафе. Часом мені хочеться заткнути вуха, аби не чути імен акторів. Інколи навіть накричати на людину, яка починає розмову про серіал. 

Не треба мені нагадувань. Я й сама розумію, що Дем’ян зовсім скоро опиниться поряд. Ще й зі своєю нареченою… Не уявляю, як мені пережити цей період. Не можу позбутися бажання зібрати речі та разом з Марком поїхати геть. Тільки куди? За які гроші? Та й навряд чи малий пробачить мені, якщо я позбавлю його можливості дихати одним повітрям зі своїм кумиром.

— Надіє, — голос власниці кафе вириває мене з думок. Я усвідомлюю, що вже з двадцять хвилин натираю одну і ту саму склянку. Геть розсіяною стала, — ти зараз очманієш від новини!

Я закочую очі.

— Цю новину обговорюють навіть собаки. 

Та мене наче не чують.

— Ти вже в курсі, що почалося будівництво декорації для “Уламків”?

— Угу.

— Я змоталася туди на днях, поговорила з адміністратором знімального майданчика. І знаєш що? — власниця явно очікувала від мене іншої реакції, але й відсутність захвату з мого боку її зовсім не засмутила. — Домовилася, що саме ми забезпечуватимемо кейтеринг. Возитимемо обіди п’ять днів на тиждень. Годуватимемо увесь акторський склад! Та про таке можна тільки мріяти!

Чудово. Просто прекрасно.

— Чому ми? — ледь не скиглю.

— Бо моє кафе — єдиний пристойний заклад у цьому місті, — говорить з гордістю. Хоча тут не посперечаєшся. Всі визначні події, а це ювілеї, весілля та поминки, проходять тільки в цьому закладі. Інші генделики годяться лише для того, аби хильнути дешевого алкоголю та закусити канапкою. — І це хороші гроші. Ми за кілька місяців заробимо стільки, скільки за рік не вдається!

— Ми? 

— Гаразд, я… — вона задоволено постукує нарощеними нігтями по барній стійці. — Але й ти теж матимеш додатковий заробіток. Без офіціанта все одно не обійтися. Потрібна людина, як роздаватиме їжу. 

— Ні, я краще залишусь у кафе. Нехай їде хтось інший.

— Хто? Кароліна? Ця мала сцикуха при виді акторів втратить дар мовлення. 

— Я все чую! — вигукує моя напарниця. Насправді вона дійсно ще зовсім юна, влаштувалася відразу після закінчення школи. Я вже втомилася прикривати її зад, бо якби керівництво знало про всі запізнення, переплутані замовлення та прогуляні робочі дні, то вигнало б її копняком під зад. 

— А я від тебе нічого й не приховую, — відповідає власниця. — Мені треба підтримувати репутацію закладу. Тож на майданчик я відправлю когось адекватного.

— Але не мене, — я беру іншу склянку й, підставляючи під сонячні промені, перевіряю на чистоту. — Найміть когось спеціально для цієї роботи. Впевнена, охочих буде море.

— Навіщо мені нові робітники, коли є ти? Я тобі довіряю.

— Дякую. Проте я не зацікавлена у подібній роботі.

— Навіть за доплату у пів ставки? Можливо я щось плутаю, але… хіба не ти скаржилась, що треба Марка до школи збирати? Хлопчина росте, тільки й встигай нові речі купувати.  

Чорт. Вона тисне на живе. 

— Я вже відклала гроші на школу, — сама не знаю навіщо брешу. Насправді все, що ми можемо собі дозволити — це пара нових зошитів. А я боюся, аби він не повторив мою долю, тому хочу придбати все найкраще. Навіть якщо доведеться залізти у борги. 

— Гаразд… А якщо я скажу, що в тебе немає вибору? 

— Он як, — я беруся терти чергову склянку.

— Ну я намагалась вмовити тебе за допомогою пряника. Тепер доведеться використати батіг. Або ти йдеш обслуговувати той клятий кейтеринг, або розраховуєшся, і я наймаю людину, яка не буде ігнорувати накази начальства.

— Ви мене не звільните! 

— Звісно не звільню, бо ти пристанеш на мою пропозицію, — яскраво-червоні вуста власниці вигинаються у зовсім не дружній посмішці. — Так? 

Я тру бокал для шампанського з такою силою, що він починає скрипіти, і врешті тріскається прямо у мене в руках. 

— Так, — видихаю, здаючись, —  як скажете.

— Ось і чудово! А це, — вона киває на уламки в моїй долоні. — ми вирахуємо з твоєї нової зарплатні. 

Ну все. Треба готуватися, що тепер кожного дня моє серце буде розиватися так само, як цей бокал. Я не готова. Скільки б років не минуло, я все одно відчуватиму біль, коли поряд з’являтиметься Дем’ян. Біль від того, що я страшенно скучила за ним. Біль від того, що він послухався мене та зник із мого життя. Біль від того, що мої мрії про нього так і залишилися мріями. 

Я б хотіла, щоб минуле стало лише спогадами дитинства. Але не можу відпустити його. У минулому було так добре, там була надія. А тепер в мене нічого не залишилося.