8.2

Я не маю права втручатися у життя Наді, але й залишити теж не можу. Нехай зараз вона засуджує мене та вважає ворогом… Я зроблю все можливе, аби вона не стала матір’ю-одиначкою. Моє дитинство — яскравий приклад того, як може скластися доля самотньої жінки, з дитиною на руках. Невже вона цього не пам’ятає?

Я дію наче в тумані. Не знаю правильно це чи ні. Просто роблю, бо ж залишатися осторонь не можу. Через знайомих дізнаюся інформацію про її хлопця. Виявляється, цей довбень місцевий, на три роки старший, працює на шиномонтажу. Я віддалено пам’ятаю його зі школи… Ілля Маслієнко — звичайний хлоп, не вирізнявся ані розумом, ані лицем. Не займався спортом, ніде не відзначився. Він — той, на кого дівчата навряд чи звернуть увагу. То чому Надя обрала саме його? Невже не знайшла когось кращого? У неї завжди була невиправдано занижена самооцінка. От і маєш… 

Я під’їжджаю до гаражів. Якийсь час вивчаю поглядом працівників, шукаючи саме його. Бачу. Я розраховував на нормальну бесіду, думав ми просто обговоримо ситуацію та дійдемо до спільного рішення… Але зараз у мені палає лють. Я готовий вирвати ключ з його рук та забити до смерті. 

— Можемо чимось допомогти? — до мого вікна нахиляється один з працівників.

— Так. Мені треба поговорити з тим типом, — киваю на Маслієнка.

— Іллюх, це до тебе! 

Я виходжу з машини. В останній момент вирішую дістати з бардачка складний ніж. Стискаю його холодну сталь у руці. Давно не користувався такими методами залякування. Навіть неприємно згадувати про ті часи… Ховаю ніж у кишеню — нехай буде там на крайній випадок. 

— Добрий день, — киває Ілля та простягає руку для привітання. Я відверто ігнорую цей жест. — Проблеми з тачкою? 

— Ні. Приїхав, щоб поговорити з тобою про Надю.

Хлопець зводить погляд до неба. Таке враження, наче він втомився від самого її імені.

— А ти хто їй? Брат? 

Вже ніхто.

— Друг. Дуже близький.

— Щось я про такого не чув, — кривиться. — Ну гаразд, відійдемо. 

Ми заходимо за гаражі, подалі від сторонніх очей. Я не можу позбутися думки, що це ідеальне місце, аби набити пику цьому виродку.

— То що тебе цікавить, друг? 

— Цікавить, чому вона залишилася одна. 

— Ну якщо ви такі близькі, то вона мала б розповісти, що наші погляди на її вагітність розходяться. Я поки що не…

— Це не її вагітність! — перериваю я. — А ваша спільна. Це ваша спільна проблема!

— Ну так я пропонував вирішення цієї проблеми. Їй воно не подобається. 

— То знайди інше рішення! 

— Яке, наприклад? Може, підкажеш, якщо такий розумний? Бо я щось не знаю способів примусити її зробити аборт.

— Не примусиш. 

— Бачиш, ти й сам це розумієш, — знизує плечима. — Вона вирішила стати мамою. Хоче мати ляльку — будь ласка. Якщо подасть на аліменти, то я платитиму. Що ще треба? 

Я роблю крок до нього, аби він точно почув кожне моє слово.

— Аліментів буде замало. Ти не залишиш її з дитиною на руках. Ви одружитесь. Ти будеш піклуватися про неї. 

Я не хочу, аби містом ходили плітки про Надю. Не хочу, щоб люди говорили, наче вона нагуляла байстрюка. Знаю, що це вбиватиме її… Вона не вміє протистояти думці оточуючих. Це зламає її.

— Ні, чуваче, я не збираюсь одружуватись.

— Але ти зробиш це! Бо так вчиняють нормальні чоловіки! — я хапаю його за футболку та одним рухом прибиваю до стіни. — А якщо ти не чоловік, то й розмова з тобою буде інакшою.

— Відпусти мене! — верещить той. Я відчуваю його страх, і це означає що скоро він погодиться роботи все, що я скажу. Обов’язково погодиться.

— Прямо сьогодні. Ти відпросишся з роботи. Купиш їй найдорожчі квіти та обручку. А потім поїдеш до неї додому та попросиш її руки. Якщо вона відмовиться, то зробиш це знову. 

— Або що? 

— Або тобі доведеться кинути роботу на цій помийці, бо ж без пальців автівки не полагодиш, — на підтвердження своїх слів я встромляю ніж в міліметрі від його кисті. — І це лише початок. Я знайду тебе, паскуду. Перетворю твоє життя на пекло. Я зроблю так, що ти благатимеш про смерть. Тож обирай… або стати щасливим татком і чоловіком, або стікати кров’ю десь у канаві за містом.

— Я піду в поліцію.

— Не дійдеш. Мої очі всюди, і мої люди теж. Я стежитиму за тобою до кінця твого нікчемного життя. 

Його горлянка тремтить під моєю рукою. Він у моїй цілковитій владі. Пручається лише для того, щоб зберегти залишки своєї гідності. Я дотискаю його, завдаючи кілька профілактичних ударів у живіт. Не б’ю по пиці лише для того, аби Надя не помітила наслідків нашої розмови.

— І весілля ти зробиш саме таке, яке вона забажає. Мені байдуже, де братимеш на це гроші. Хоч нирку продавай. Зрозумів? 

Ілля бубонить щось нерозбірливе.

— ЗРОЗУМІВ?!  — кричу йому прямо в обличчя.

— Та зрозумів, — пихтить той у відповідь. — Я все зроблю.

— Ось і добре.

Чи стало мені від того легше? 

Ні. Не стало. Зовсім.

Я вперше за багато років хочу плакати.