8.1

Я б’ю по гальмах та з’їжджаю на узбіччя. З хвилину не дивлюся на Надю, даючи собі можливість переварити інформацію. Ні, не хочу в це вірити. Яка, в біса, вагітність? Гаразд, я готовий змиритися з тим, що вона спала з іншим хлопцем. Хоча сама думка про це викликає в мене страшенні ревнощі… Але дитина!   

— Вагітна? — перепитую. Наче за цей час щось могло змінитися.

— Так. 

Я ковзаю по ній поглядом.

— Але… по тобі не видно. 

— Малий термін.

Видихаю.

— Це добре… Значить, ти ще встигаєш позбутися цієї вагітності.

Очі Наді загоряються злим вогнем. Ніколи раніше я такого не бачив. Навіть не думав, що вона взагалі здатна на подібні емоції.

— О, Боже! Ні, — обурюється. — Я не вбиватиму свою дитину!

Що за ідіотизм? Навіювання її віруючих батьків? 

— Це не вбивство! І то зовсім не дитина. То лише… ембріон. У нього навіть мозку ще немає. Він…

Надя здіймає руку, не даючи мені закінчити.

— Припини!

— Ні, це ти припини! — я підвищую голос, хоча розумію, що не маю на це жодного морального права. — Ти маєш вчитися! Ця вагітність перекреслить твоє майбутнє. Хочеш дітей — будь ласка, у тебе ще будуть діти, але ж не зараз. Не у вісімнадцять!

— Знаєш, батько цієї дитини казав так само. Слово в слово, — вона відстібує пасок безпеки. Стикає за ручку дверей, бажаючи вийти, проте я вчасно встигаю заблокувати їх. — Випусти мене!

— Випущу, як тільки ми договоримо.

— Вже договорили…

— Ні. Ти маєш вислухати мене! Надю, подумай головою… Тобі рано народжувати. Що ти зможеш дати цій дитині? У тебе ж нічого за душею немає. Де ти братимеш гроші? 

— У тебе все зводиться до грошей. 

— Так, бляха. Бо елементарна потреба. Без них не вижити! А якщо воно народиться хворим? За які кошти ти його лікуватимеш? Сама все життя у злиднях, ще й свою дитину у них приведеш!

— Якось впораюсь.

— Твої батьки теж так думали. І що? Ти вдячна їм за це? 

— Я вдячна їм за життя.

Мене розбирає нервовий сміх.

— Ти так зараз кажеш! А раніше засуджувала їх. І не бреши, що такого не було!

Надя кладе руки на живіт, немов таким чином намагається захистити від мене дитину. Дитину, яку я заздалегідь ненавиджу.

— Мені треба йти, — з благанням у голосі промовляє вона. — Будь ласка, відпусти мене.

— Хто батько? Я його знаю? 

— Яка різниця? Ми більше не разом.

— Просто я маю знати.

Надя зводить погляд до неба.

— Агов, Дем’яне. Ти нічого не плутаєш? Звідки в тебе думка, наче ти можеш щось вирішувати? У тебе своє життя, у мене своє. Наші шляхи давно розійшлися. 

— Бо ти мене покинула, — не втримуюся. 

Так, мені досі болить. Не можу з цим нічого вдіяти.

— Бо ти став частиною злочинного світу, — виправляє Надя. — Ти обрав його, а не мене. 

— І зараз відчуваю провину за те, що з тобою сталося! Якби я був поряд, то ти б не опинилася в такому становищі. Надю, дозволь мені все виправити. Тепер я точно буду з тобою, я тобі допоможу пережити ці складнощі… Ти повернешся в університет, у тебе буде молодість. Не перекреслюй всі свої плани себе через дитину, якої ти навіть не хотіла!

— А якби це була дитина від тебе? Ти б так само казав? 

— Якби ти зустрічалася зі мною, а не з тим придурком, то не залетіла б. Мені б вистачило клепки одягнути презерватив, — розумію, що це звучить грубо. Тому трохи збавляю тон. — Пробач. Просто мені так шкода тебе… Ти не розумієш, на що йдеш.

Вона розправляє плечі.

— Не треба мене жаліти, — хитає головою. — Кожен має відповідати за свої вчинки. 

— То такий твій план? Народити дитину й ростити її в якості спокути за необережність?! Нікому твоя самопожертва не потрібна. Це так тупо! Ти здавалася мені розумною…

— А ти здавався мені чуйним. Виявляється у тобі не залишилося ані граму доброти…

— В мені є чуйність. Чуйність до тебе. А доброти до істоти, що зламає тобі життя від мене не чекай! 

— Все сказав? 

— Так. 

— То відпусти мене нарешті. 

Я здаюся. Розблоковую двері, даючи їй вийти на вулицю. Мене розриває на частини від усвідомлення того, що я знову її втрачаю. Так швидко. 

— Надю, — перехилившись через пасажирське сидіння встигаю спіймати за пальто, — будь ласка, подумай над моїми словами. Запиши мій телефон, щоб у разі…

— Мені не потрібен твій телефон. Нічого від тебе не потрібно. І взагалі, — вона висмикує пальто з моїх пальців. — Сподіваюсь, що ми більше ніколи не побачимося. Навіть якщо наші шляхи знову перетнуться, прошу тебе, зроби ласку — вдай, наче не впізнаєш. Відсьогодні ми чужі люди.