Глава 8

9 років тому

Дем’ян

Мама померла від передозування. Це було прогнозовано, але від того не менш болісно. Ще гірше стає, коли я починаю аналізувати минуле й доходжу висновку, що й сам частково винен у її передчасній смерті. Якби я не поїхав… Якби не кинув її…

Тепер, стоячи на кладовищі, в оточенні байдужих сусідів, я розумію, що повівся жорстоко. Рятуючи себе, лише підштовхнув її на загибель.

— Пробач, — промовляю, кладучи троянди у труну. — Мені дуже шкода.

Похорон проходить у тиші. Ніхто не плаче. Ніхто не сумуватиме. Я вдячний сусідам за те, що вони бодай приховують радість. Все ж таки нарешті позбудуться незручностей. Коли на кришку труни падають перші грудочки землі, всі поволі розходяться. Залишається тільки одна людина. Її погляд пропалює мені шкіру на спині. Я можу навіть не обертатися, щоб зрозуміти, хто саме стоїть позаду. 

— Не думав, що місцем нашої наступної зустрічі стане кладовище, — промовляю, спостерігаючи за робітниками. Мені хочеться забрати у них лопату й закопувати мамину могилу власноруч. Здається, наче вони роблять це зі зневагою. Звісно, це лише самонавіювання, та не можу нічого з собою зробити. 

— Я взагалі не думала, що ця зустріч відбудеться.

Голос Наді, мов лезо. 

— Як ти? — насилу стримуюсь, аби не дивитися на неї. — Чув, що вступила в університет.

— Вступила.

— То чому зараз не там? Наскільки мені відомо, навчання у самому розпалі, а ти не з тих, хто прогулює.

— Люди змінюються.

— Не ти. 

Робітники перекладають на могилу вінки, отримують плату та, промимривши слова співчуття, йдуть. Залишаємося тільки ми з Надею. Вона підходить ближче. Дивно… стільки часу минуло, а я й досі відчуваю аромат її шампуню. Хоча, можливо, то просто спогади, що вириваються з моєї підсвідомості. Я мріяв знову відчути цей запах. Мріяв ще бодай раз у житті заснути, зарившись обличчям у її волосся. 

Мені соромно, що я думаю про таке на похороні. Та нічого не можу вдіяти. Присутність Наді випустила на волю все те, що я так старанно пригнічував протягом майже двох років. 

Надя бере мене за руку й стискає її. 

— Впевнена, вона любила тебе, — киває на могилу. — І знала, що ти любиш її.

Ми стоїмо так кілька хвилин, і лиш потім я наважуюся подивитися на неї. Надя змінилась. Обрізала волосся, пофарбувала його в темний колір. Тепер вона носить підбори, очі підводить чорним і користується помадою, в тон вишневого шарфа, намотанного навколо шиї. Я мимоволі порівнюю її зі своєю дівчиною. Хочу переконати себе, що Надя не дотягує до неї… Але брехати самому собі — марна справа. 

Вона завжди була і буде кращою за інших. 

— Не хочеш кави? — пропоную, сподіваючись продовжити наше спілкування. Стукати у її двері — мій особистий вид мазохізму. Після нашої останньої зустрічі я з пів року писав та дзвонив їй, але вона жодного разу не відповіла. Тепер, коли мені й без того хріново, я знову намагаюсь втримати її поряд. Хоч ненадовго.

І сьогодні вона не може відмовити. Дякую, мамо.

— Добре. 

Ми виходимо з кладовища. Я натискаю на ключ від машини, вимикаючи сигналізацію. Надя здивовано здіймає брови.

— Бачу, справи в тебе йдуть непогано… — у кожному її слові відчувається осуд. — Така автівка у вісімнадцять років. Раніше про подібне ти міг тільки мріяти. 

— Це лише засіб пересування, — відмахуюся я, відкриваючи їй дверцята. — Так зручніше.

Вона трохи сумнівається, але все ж таки сідає всередину. Я приховую посмішку. 

— Напевно, мені краще не питати про твою роботу? — промовляє, пристібаючи пасок безпеки.

— Я її змінив, якщо це тебе заспокоїть.

— На щось легальне?

Пропускаю це питання повз вуха. Відповідь їй все одно не сподобається.

— Краще розкажи про себе. Як тобі студентське життя? — змінюю тему на нейтральну.

— Мені воно подобалося.

— Чому в минулому часі? Вже не подобається? Чи тебе виключили? 

— Я в процесі оформлення академвідпустки. 

— Навіщо? 

— Є причини. 

— Це щось секретне? 

Вона відвертається до вікна. Я занадто зосереджений на дорозі, тому не відразу помічаю, сльози в її очах. Надя швидко кліпає, намагаючись приховати це від мене. 

— Якщо у тебе проблеми, то ти завжди можеш звернутися до мене, — кажу, штовхаючи її ліктем.

— І що ти зробиш?

— Дам тобі грошей. Не існує проблем, які неможливо вирішити грошима.

— Мою гроші не вирішать, — запевняє вона.

Я нарешті здогадуюся про що мова.

— Тобі розбили серце, — кажу кривлячись. — І хто той виродок? Я можу знищити його, якщо тобі від того стане краще. 

— Не треба.

— Але й навчання кидати не треба. Це так… не у твоєму стилі. Відмовлятися від мрії через якогось хлопця! 

— Це не через нього. Ти не розумієш.

— Ну так поясни, будь ласка.

Надя робить глибокий вдих.

— Я вагітна. А з дитиною на лекції не пустять.