7.2

Дем’ян

Раніше життя було суцільним мороком. Мені здавалося, наче я заблукав у непроглядній темряві й ніяк не можу знайти вихід до світла. Чи змінилося щось за рік? Однозначно. Тепер я не боюся темряви, вона стала частиною мене.

Я довго сумнівався чи варто запрошувати Надю в Київ, вважав такий крок вершиною егоїзму. Не був впевнений, що вона все ще потребує мене, а ось я потребував її просто страшенно. Напевно, це смішно? Так сильно триматися за своє дитяче кохання… Але що вдієш? Я не міг викинути її з голови. Виправдовував свій спосіб заробітку тим, що намагаюсь забезпечити не тільки своє проживання, а й відкласти на її майбутнє. Я б допомагав Наді, навіть якби у неї з’явився інший хлопець, навіть якби вона забула про мене. 

Та вона не забула. 

Коли Надя побачила мене, у неї світилися очі. Ось саме цього тепла та світла я прагнув. Присягаюсь, жодна людина не має такої сили наді мною, як це дівча. Нехай мине місяць, рік чи навіть десять… байдуже. Я все так само летітиму на промені її світла, як бісів метелик.

— Дем’яне… — крізь сон чується її голос.

Я боюся розплющувати очі та починати новий день, адже сьогодні вона поїде… Хотів би мати машину часу, аби постійно перемотувати час назад та постійно проживати лише вчорашній день. Він був найкращий за останні… Хм, насмілюся сказати, що він був найкращим у моєму житті.

— Дем’яне! — вона боляче штовхає мене у плече.

Я підриваюся. 

— Що? — дивлюся на Надю, і мої губи мимоволі розпливаються у посмішці. 

Вона така гарна… Їй не потрібна косметика, модна стрижка чи прикраси. Навіть не вмита, із заплетеленим у просту косичку волоссям та у моїй старій футболці… Надя схожа на янгола, що спустився з небес.

Спустився з небес та тримає у руках мій мобільний.

І тут посмішка сповзає з мого обличчя. 

— Поясниш? — промовляє, повертаючи телефон екраном до мене. 

Я не хочу дивитися. І так знаю, що там. Встаю з ліжка та починаю одягатися. Руки та ноги робляться ватяними. Мене починає нудити він хвилювання. 

— Навіщо ти брала мій телефон? — щоб захиститися, треба нападати. — Хіба не знаєш, що це особисте…

— Я хотіла зробити кілька фото тобі на згадку… А щоб видалити невдале, зайшла у галерею і побачила… — вона набирає повітря у легені. — Господи, та чому я виправдовуюся, якщо це маєш робити ти?! Скажи мені нарешті, чим ти займаєшся! Чому тут стільки фотографій скалічених людей?

— Вони не скалічені, — виправдовуюся я. — Просто… побиті.

Надя відкидає телефон й сама відсувається до стіни, немов тепер стала боятися за свою безпеку. 

— Гаразд, — зітхаю. — Ти ж хотіла дізнатися про мою роботу, то тепер знаєш. Ці фото — доказ виконаного завдання. Я маю відсилати їх босу, а той натомість платить мені гроші. Хороші гроші.

— Ти заробляєш тим, що б’єш людей? Усі ви так заробляєте? Ви… ви, що банда? 

— Ну… свого роду, — погоджуюсь. — Ми не тільки б’ємося. Часто виконуємо й інші завдання. За кимось простежити, когось залякати, щось дістати… одним словом, дбаємо, аби замовники не бруднили руки.

По її щоках котяться сльози. Тільки не це. Я не хочу, щоб вона плакала. Не зі мною.

— Навіщо, Дем’яне?! — її голос сповнений розчарування. — Чому ти пішов на таке? Невже не було іншої роботи?!

— Назви мені роботу для неповнолітнього у розшуку, яка б дозволила винаймати житло, забезпечувати себе їжею та всім необхідним.

— Краще вже стояти з простягнутою рукою, аніж лізти у кримінал! Гроші того не варті. Вони не головне.

— Каже людина, яка через бідність соромиться власної мами. Хоча мала б пишатися нею.

— Я не соромлюсь…

— Ой, мені-то брехати не треба!

— Твої гроші залиті кров’ю, — вона відвертається до мене спиною. Знімає футболку та надягає свої речі з дому. Сукню, яку подарував я, навмисно залишає на дивані. — Ти маєш кинути це та повернутися додому. Підемо в школу, розповімо про все директору, а він…

— Ні.

— Тоді до моїх батьків. У церкві…

— Припини! Я не буду змінювати своє життя, бо воно цілком мене влаштовує. 

— Але мене влаштовує! Будь ласка, — вона простягає до мене руку. — Тебе треба рятувати. Поїхали зі мною… Тобі тут нема за що триматися.

— А там? 

— Там буду я.

— Скоро ти теж будеш тут! Ми ж домовилися…

— Ця домовленість була до того, як я дізналася, що ти став злочинцем.

— Не називай мене так!

— Добре, — хапає свій наплічник. — не буду. Але й спілкуватися з тобою, поки ти руйнуєш своє та чужі життя, теж не буду.

— Твоє життя я точно не зруйную. Обіцяю. Це не назавжди, я лише назбираю грошей, щоб стати на ноги…

— До того часу ти загрузнеш у цьому настільки, що не зможеш кинути, — Надя направляється до дверей, але проходячи повз мене, зупиняється. — Я тебе благаю… кидай цю справу.

— Не можу.

— Навіть заради мене?

Останнім питанням вона заганяє мені у серце ніж. Невже не розуміє, що все не так просто. Справа не лише у моєму бажанні. 

— Надю, я ніколи не відмовлюся від тебе, — бурмочу собі під ніс.

— Але й від своєї роботи теж, — зітхає вона. — Я так не можу. Пробач. Я готова підтримувати тебе у всьому, ти ж знаєш. Проте це… це занадто для мене. 

Вона виходить у під’їзд та разом із сусідом застрибує в ліфт.

— Надю! НАДЮ!!! — кричу я у слід. — Не йди...

Починаю бігти сходами в надії наздогнати її, але кількома поверхами нижче зупиняюсь. Це марно. Ніякі вмовляння на неї не подіють. 

Вона занадто хороша для мене. 

Так було завжди. 

Можливо, їй дійсно краще триматися від мене на відстані.