7.1

У магазині я знову ловлю себе на думці, що Дем’ян витрачає великі гроші. Він навіть не намагається економити, спеціально беручи все максимально дороге. Навіть якщо таким чином просто хоче вразити мене… звідки у нього такі статки? Мені доводиться докласти чималих зусиль, аби знову не напасти на нього з допитом. Я б воліла повірити фантазії, що йому вдалося знайти хорошу роботу, але… 

— Все нормально? — питає він, ловлячи на собі мій стривожений погляд. — Ти якась напружена.

— Та я просто втомилась. Стільки емоцій за один день! — забираю з каси повний пакет продуктів.

Дем’ян тут же відбирає його в мене, щоб я не несла важке. Він так і раніше робив, коли я тягала у школу повний наплічник книг. 

— Ну ось… Втомилась, а ще вечерю готувати. Краще б ми таки в ресторані поїли.

— Готувати, коли у тебе купа продуктів — саме задоволення. Інша річ — вигадати страву з двох цибулин та жмені макаронів, як це буває у мене вдома. 

— Але я пам’ятаю, що з вашої кухні завжди смачно пахло.

— А я й не кажу, що це не смачно. Смачну вечерю можна будь з чого приготувати, просто часом для цього треба проявити більше фантазії. Моя мама веде зошит, в який записує свої рецепти, там і десерти, і супи, і другі страви, але у всіх є дещо спільне.

— Що?

— Всі назви звучать на кшталт “Торт Голодранець” або “Салат за три копійки”. Наче, якщо воно не жебрацьке, то нам і не підходить. В цьому вся суть моєї сім’ї.

Дем’ян сміється.

— Колись твоя мама видасть свою книгу рецептів та зрубає на ній купу грошей.

— Не зрубає.

— Чому?

— Бо бідняки, які б готували за цими рецептами, не мають грошей на купівлю книжок.

Він знову згинається від сміху. 

— До речі… — промовляє, зупиняючись біля дверей з кодовим замком, — ми на місці.

Квартира Дем’яна знаходиться на сімнадцятому поверсі. Я з усіх сил приховую, що мені страшно підійматися на таку висоту. У ліфті почуваюся так, наче мене ракетою запустили у космос. Лише коли ми виходимо у коридор, мені стає трохи спокійніше. Сором та й годі. 

— Проходь, почувайся як у дома, — Дем’ян відчиняє та пропускає мене вперед.

Я роззираюся. Трикімнатна квартира. Велика, простора з гарним ремонтом. Дещо занедбана в плані порядку, але там живуть хлопці, тому цього варто було очікувати. 

— Це свого роду гуртожиток, — пояснює Дем’ян. — У кожній спальні живуть по двоє. 

— І ти змусив п’ятьох людей не ночувати вдома, аби лиш я могла залишитися на ніч? Якось це… ніяково.

— Та ні. Я змусив тільки свого сусіда по кімнаті. Всі інші не ночують, бо на завданні.

Я ловлю тоненьку, як павутинка, ниточку, яка б мала розплутати таємницю джерела його доходів. Мені б хоч щось дізнатися… Спіймати бодай натяк, щоб я нарешті могла заспокоїтись. 

— Завданні? — перепитую.

— На роботі, — виправляє він. — Вони на… нічній зміні. 

Я бачу, що він вперто продовжує уникати цієї розмови. Тому не наполягаю та змінюю тему. 

— І все одно… Не ввічливо виставляти за двері сусіда…

— Та годі, Надю. Це нормальна практика у гуртожитках. Якщо один сусід приводить дівчину, то інший шукає собі місце деінде. 

— Навіщо? 

Дем’ян закочує очі.

— А ти думаєш, зручно займатися сексом, коли на іншому ліжку лежить ще один хлопець? 

От тепер мені стає по-справжньому ніяково. 

— Оу… Ясно, — хочеться провалитись під землю, аби Дем’ян не помітив моїх червоних, як буряк, щік. 

Дем’ян зітхає.

— Я — ідіот, — промовляє він, скуйовджуючи собі волосся. — Ти не бійся, я тебе не для цього сюди привів. В мене навіть думок подібних щодо тебе не було.

Чомусь ці слова викликали у мене не полегшення, а розчарування.

— Не було? 

— Ну… Не те щоб ніколи не було… Просто… — настала його черга червоніти. 

— Ти вважаєш мене привабливою?

— Так, — відповідає миттєво. 

— І колись був закоханий в мене…

— Що означає “колись”? Я від своїх почуттів не відмовляюся.

По моєму тілу розливається тепло.

— Тоді чому… чому ти не думав, що ми могли б…

— Гаразд! — видихає він. — Звісно, я б хотів стати твоїм першим. Але запросив тебе не для цього. Я навіть цілуватися до тебе не лізу, якщо ти не помітила.

— Помітила.

— Бо не хочу все зіпсувати. Ти для мене занадто важлива. 

— Ти не зіпсуєш, — запевняю я.

— Впевнена? 

— Так. 

Ми стоїмо та дивимося одне одному в очі. А потім, немов за командою, кидаємось вперед, зливаючись у поцілунку. Це вже зовсім не так, як було першого разу. Цей поцілунок витриманий часом, омріяний та безліч разів подумки відрепетируваний. Він гарячий, вологий та глибокий. Дорослий.

Ми виросли й наші бажання виросли разом з нами. 

— Я теж хочу, щоб ти був моїм першим, — зізнаюся, відриваючись від його губ. — І нехай це станеться сьогодні.