Глава 7

Цей день дійсно претендує стати найкращим у моєму житті. Дем’ян показав мені стільки цікавого та гарного, що мій страх великого міста змінився щирим захватом. Ми гуляли у парках, їздили до набережної й спостерігали за парадом яхт, підіймалися над Києвом за допомогою оглядового колеса і сміялися… так багато, що в мене згодом почали боліти губи. Не пам’ятаю себе настільки веселою.

Я забуваю про все на світі. Про батьків, проблеми з однокласниками, невивчене домашнє завдання та майбутні контрольні. Розчиняюся у моменті, бо він дійсно прекрасний… І, переконана, справа тут зовсім не у розвагах. Головне, що зараз я нарешті відчуваю себе повноцінною. Дем’ян заповнив порожнечу в моєму серці, яка з’їдала мене від моменту його втечі. Він створив цю рану, він її й залікував. 

— Втомилась? — питає, вручаючи мені ріжок полуничного морозива. 

— Ні, — мотаю головою, хоча насправді вже ледве переставляю ноги. Бачу попереду лавку й останніх сил прискорюю кроки, аби сісти поки ніхто не зайняв місце.

— Ага, бачу, як не втомилась… 

— Мені треба лише пара хвилин, — я з блаженством сідаю та спираюся на спинку. — Або годин…

Дем’ян сідає поруч.

— Я й сам не пам’ятаю, коли востаннє стільки ходив, — він лягає на лавку, кладучи голову мені на коліна. 

Я дещо бентежусь від такої близькості, але стараюсь не показувати цього. Насправді мені приємно, що він не тримається на відстані. Таке відчуття наче минулого року й не було… Ми знову разом, тільки трохи доросліші. 

Я гладжу його по волоссю, а він заплющує очі від задоволення. Мені подобається торкатися його. Ми багато обіймалися, майже увесь час трималися за руки, але цього, здається, замало. Мене переповнюють дивні почуття, яких не було раніше. Це більше, ніж дружба, більше ніж закоханість… Я усвідомлюю, що він — моя людина. Той самий загублений пазл, без якого не складеться картина мого щастя. 

У пам’яті виринає наше прощання, його останні слова, той недолугий дитячий поцілунок… Боляче навіть подумати, що попереду ще одне прощання.

— Існує бодай мізерний шанс на те, що ти повернешся? — я не хотіла промовляти цього, навіть сама не помітила, як озвучила свої думки.

Дем’ян бере мою долоню та підносить до губ, потім кладе собі на груди. Я відчуваю, як б’ється його серце — наче дикий птах, якого зловили та посадили у клітку. 

— Навіщо? Ще трохи, і ти вступиш у свій університет, переїдеш сюди… Ми зможемо бути разом.

— Звучить як мрія, — зітхаю я.

— Мрія — вступити в університет чи мрія — були разом? 

Добре, що у нього заплющені очі, і він не бачить, як я червонію.

— Дивлячись, яке значення ти вкладаєш у слова “разом”.

Відповідь Дем’яна не затримується ані на мить.

— Таке, що ти будеш моєю дівчиною, — схиляю голову перед його сміливістю не приховувати почуття. 

— Саме це і звучить як мрія.

— Чому? 

— Я боюсь, що ти знову зникнеш. 

— Не зникну.

— Де гарантії? 

— Які гарантії тобі потрібні?  

— Наприклад, я хочу, аби ми могли підтримувати спілкування… Щоб ти хоч інколи писав або дзвонив.

— Гадаю, тепер це можна організувати. Мене більше ніхто не шукає, тому…

— Тому ти писатимеш мені?! — я не вірю своїй радості.

— Так. Щодня бажатиму тобі солодких снів.

— Не обов’язково робити це кожного дня.

— Ні, я хочу кожного. 

Коли мова зайшла про побажання перед сном, я здаюсь й приймаю той факт, що неймовірно стомлена. При всьому захваті від розваг, не відмовилась би від тиші та відпочинку.

— Дем’яне, а де я ночуватиму? 

— На вокзалі, — знизує плечима, — в тебе ж тут немає житла.

Мені стає моторошно. 

— Але…

— Та жартую! У мене, звісно. Звідси недалеко, — він, все ще не розплющуючи очей, вказує рукою перед собою.

— То, може, вже підемо? 

— А вечеря? Не хочеш зайти в якийсь з ресторанів? Тут поблизу є італійська та азійська кухні.

От тепер мені стає по-справжньому ніяково. Я ніколи не була в ресторані, навіть не знаю, як себе там поводити. Не хочеться після такого гарного дня зіпсувати враження про себе тим, що не вмію користуватися ножем та виделкою. Про палички для азійської їжі зовсім мовчу. 

— Я можу сама приготувати вечерю, — пропоную стиха.

— Навіщо?

— Хоч якось віддячу тобі за все це…

— Я не хочу, аби ти стирчала на кухні.

— Я люблю готувати. Будь ласка, можна? Закладаюся, ти давно не їм домашнього. 

— Я не їв домашнього, навіть коли жив удома, — сміється Дем’ян. — Ну гаразд, якщо ти так хочеш. Тоді спершу зайдемо в супермаркет, а потім на квартиру.

— Домовилися!