6.1

Я вперше їду у потязі. Ще й сама. Це трохи страшно, особливо вночі, коли вимкнули світло. Але я не падаю духом. Майбутня зустріч з Дем’яном не дозволяє мені піддатися негативним думкам. Моя зупинка — кінцева, о сьомій годині ранку. Я підіймаюся о шостій, йду до вбиральні, там переодягаюся у новий одяг та повертаюсь у купе. Тут тепло, проте в мене все одно цокотять зуби. Хвилювання накриває з головою. Одночасно хочеться скоріше вийти з поїзда, і навпаки — їхати довше, бо я почуваюся не готовою до такої події. 

За вікном починають з’являтися багатоповерхівки Київського передмістя. Будинки такі високі, аж лячно. Та й все навколо здається збільшеним у кілька разів. Я не звикла до такого, почуваюся маленькою мурашкою. Не думаю, що могла б звикнути мегаполісу, мені набагато комфортніше у нашій глушині, де найвища будівля — церква, а найлюдяніше місце — школа. 

Поїзд збавляє швидкість, ми під’їжджаємо до вокзалу. Я беру наплічник та в потоці інших пасажирів суну до виходу. Мимоволі визираю у вікно, сподіваючись побачити Дем’яна, та не встигаю нічого роздивитися, як вже опиняюся на вулиці. Мене буквально виштовхують туди. 

Забагато людей. Забагато незнайомців. Дуже гучно. Я озираюся навкруги й борюся з бажанням повернутися назад у купе, де було тихо та безпечно. А що як все це розіграш? Раптом Дем’ян навіть не в курсі? Може, він займається своїми справами й уявлення не має, що я приїхала. Божечко, може, він взагалі живе не у Києві. 

— Надя! — хтось міцно хапає мене за талію та відриває від землі. — Це ти! Я до останнього сумнівався, що ти приїдеш.

Повільно обертаюся і бачу Дем’яна. Його голос змінився, став низький з ноткою хрипоти. Та й сам Дем’ян дуже помінявся… Він виріс на цілу голову! Плечі та спина стали широкими, немов увесь цей рік він займався плаванням. Волосся потемніло і тепер не спадало на плечі, а стирчало коротким їжачком. Над лівою бровою з’явився шрам, а у вусі — пірсинг. Лише очі… очі Дем’яна залишалися незмінними — сталево-сірими, чистими й сумними, навіть коли він посміхався.

— Чому ти так на мене дивишся? — питає, відсторонюючись. — Наче привид побачила.

— Десь так це й відчувається, — зізнаюся я. 

Дем’ян сміється та ще раз обіймає мене. Звідки у ньому стільки сили? Куди подівся той худорлявий хлопчина, що вічно ховався за каптуром? Його підмінили? 

— Ходімо поснідаємо.

Він бере мене за руку та веде через вокзал. Я геть не орієнтуюся у просторі. Тримаюсь за нього, як дитя, та просто йду. Боюсь, якщо він відпустить мене, то я загублюся.

— До речі, радий що тобі підійшла сукня, — промовляє, обертаючись.

— Так… все підійшло. Дякую. Я хотіла поговорити з тобою про ці подарунки… не думаю, що…

Дем’ян зупиняється біля маленької кав’ярні.

— Тут подають смачнезні сендвічі з шинкою і шоколадні тістечка. Ти будеш у захваті, — відчиняє для мене двері. — Я пригощаю.

Мені ніяково. Я можу й сама заплатити, батьки дали мені з собою гроші, але Дем’ян не залишає вибору. Він сам замовляє сніданок, сам розраховується. Немов спеціально демонструє мені, що тут він не жебракує.

— В мене стільки питань, — кажу я, коли ми сідаємо за столик. — Де ти живеш? Як влаштувався? Чому не виходиш на зв'язок? 

— Мені та іншим хлопцям орендують квартиру, — напевно він обрав найпростіше з моїх питань.

— Яким хлопцям? Хто орендує? 

— Хлопцям, з якими я працюю, — він відсьорбує кави та облизує піну з губ. — А зараз ти спитаєш, де я працюю? 

— Саме так.

— А я тобі не відповім. 

— Чому? 

— Бо брехня тобі не потрібна, а правда не сподобається. Надю, ми так давно не бачилися. Я страшенно скучив… то навіщо псувати нашу зустріч? Просто давай насолоджуватися моментом.

— Я хвилююсь за тебе.

— Не варто. Невже ти не переконалася, що я здатен дати собі раду? Минув рік, а я не помер з голоду, не загримів до тюряги, не спився та не повернувся до матусі. У мене все добре.

— Якщо ти так кажеш… — я починаю їсти. Це дійсно смачно, і напевно дорого. Я не орієнтуюся у цінах, бо у кафе не буваю, а тутешнє меню подивитися не встигла. 

— Краще розкажи про себе. Як ти? Так само відмінниця? — останнє речення він промовляє, кривлячись, наче йому стало кисло. —  Не передумала вступати у мед? 

— Не передумала. Займаюся з репетитором з біології, готуюсь до вступних іспитів… 

— Хлопця маєш? — перебиває Дем’ян.

Я заливаюся фарбою.

— Ні.

— Добре, — задоволено киває він. — У нашій школі одні вилупки.

— А ти? 

— Чи я вилупок? Можливо, в якійсь мірі… 

— Та я не про це. Чи є у тебе дівчина? 

— А, ні… Зараз немає.

Слово “зараз” вибиває в мене землю з-під ніг. Виходить, раніше була? Хто вона? Я починаю ненавидіти ту нещасну, навіть не переконавшись у її існуванні.

— Зрозуміло, — я повертаюсь до їжі. 

Дем’ян, не відводячи від мене погляду, відкидається на спинку дивана. 

— Досі не вірю своїм очам…  Мені хочеться потицяти в тебе пальцем, аби переконатися, що ти справжня. Я стільки всього запланував. Хочу зробити ці вихідні найкращими у твоєму житті.

— Чому саме ці?

— Ти знову ставиш питання.

— Так, чорт забирай. Бо я хочу знати більше про тебе. Мені не потрібні подорожі, екскурсії та подарунки. Мені потрібен ти. Я втомилася безрезультатно шукати інформацію про тебе через знайомих, втомилась переглядати новини в інтернеті, боячись натрапити на твоє ім’я… Я мріяла, аби тебе знайшли соціальні служби, бо ж у притулку ти принаймні будеш ситий та у безпеці.

Дем’ян посміхається.

— Я ситий.

— А у безпеці? 

— Переважну більшість часу.

— Ти знущаєшся? — мені хочеться вдарити його. І знову обійняти.

— А ти знущаєшся? — відбиває він. — Скільки можна їсти? Ми ж нічого не встигнемо. 

Він чекає, поки я зроблю останній ковток кави, й підіймається на ноги.

— Ходімо, занудо, — знову тягне мене за руку. — У нас не так багато часу.