Глава 6

11 років тому

Надя

Вперше Дем’ян нагадав про себе, коли на порозі школи мене перестрів незнайомий хлопець з коробкою у руках.

— Це тобі, — промовив він, навіть не відрекомендувавшись. — Сама знаєш від кого.

А потім він пішов геть.

У тій коробці була новенька книга та багато плиток шоколаду. Ні записки, ні натяку на місто, з якого прибув подарунок. 

Тепер же подібні сюрпризи стали традицією. Стабільно раз на місяць мене зупиняють кур’єри та передають щось від Дем’яна — солодощі, іграшки чи якісь інші приємні дрібниці. Але не цього разу… Остання коробка велика, така, що точно не пронесеш повз батьків. Доводиться відкрити вікно у спальні, а потім повернутися на вулицю та заштовхати її на підвіконня. 

Колись так до мене перелазив сам Дем’ян… Востаннє це трапилося трохи більше року тому. Час без нього нещадно повільний. Я самотня. Почуваюся, немов на безлюдному острові. Його ніхто не може замінити. Ні дівчата, ні хлопці. Вони всі не ті. Не такі. 

— Щось загубила? — питає тато, спостерігаючи за моїми пробіжками туди-сюди. Аляска лежить у нього на колінах, а це означає, що наступні пів години він не рухатиме своє крісло, аби не зруйнувати її комфорт. Тато до чортиків любить цю кішку. Навіть змайстрував для неї хатинку, яку нам з мамою довелося кріпити під стелею, бо “звідти Аляска матиме кращий кут огляду на будинок”.

— Емн… так… телефон випав з кишені. Вчасно помітила!

— Будь уважнішою. 

— Добре!

Я зачиняюся у кімнаті та хапаю канцелярський ніж. У мене тремтять руки — настільки цікаво побачити, що ж там всередині. Звісно, я б обміняла всі подарунки Дем’яна на можливість просто поговорити з ним… Та мене ніхто не питає, доводиться радіти тому, що маю.

Обережно, аби нічого не зіпсувати, я розрізаю скотч та дістаю першу річ — сукня. Не вірю своїм очам! В мене немає жодної сукні, якщо не враховувати ту, яку я одягаю на служіння у церкву. А ця просто неймовірна! Така гарна… блакитна, з широкою спідницею, відкритими плечима та шнурівкою на талії. Подібних речей у моєму гардеробі ще не було. Під неї треба купувати окрему шафу, бо повісити її серед мого ганчір’я — злочин. 

Дістаю наступний пакунок — у ньому маленька сумочка. Вона кольору пудри, шкіряна, з блискучими камінчиками навколо застібки. Якщо я з’явлюся з такою у школі, всі дівчата позеленіють від заздрості!

Зазираю у коробку — там ще коротка джинсова куртка, білі кеди, купа прикрас для волосся… Посмішка сповзає з мого обличчя. Звідки у нього гроші на все це? Я ж розумію, що всі речі дуже дорогі. А раптом Дем’ян витратив на мене усі свої заощадження? Мене ж совість загризе, якщо я прийму такі його подарунки. Мовчу вже про те, що уявлення не маю, як пояснити їхню появу батькам.

Однак наступне, що впадає мені в око, остаточно вибиває землю в мене з-під ніг. Конверт. Молюся, аби там були не гроші. 

Не вгадала. Ніякі то не гроші… На мить видихаю з полегшенням, але лише на мить, бо ж усвідомлюю, що в моїх руках два квитки до Києва — туди й назад — на найближчі вихідні. А також записка.

Його корявий почерк я не переплутаю з іншим. Як і схильність до стислого викладення своїх думок, якщо їх доводиться записувати. Пам’ятаю, нам задали твір на тему “Ким я бачу себе в майбутньому”... Він написав: “Я не бачу майбутнього, бо не маю екстрасенсорних здібностей. Формулюйте питання чітко. Дякую за увагу”.

Тут він теж красномовністю не вирізнявся.

“Я ж казав, що ми ще зустрінемось. Ось тобі й доказ. Знайти спосіб вмовити батьків, щоб тебе відпустили. Я чекатиму на вокзалі”.

Перечитую ці чотири речення безліч разів, аж поки вони не продовжують стояти в мене перед очима, навіть коли я опускаю повіки. Він чекає на мене. В Києві.

Господи, але ж я лише раз у житті виїжджала з міста, та й то не з туристичною метою, а супроводжувала тата на медичний огляд. Не вірю, що тепер маю можливість побачити столицю!

Та начхати на столицю. Я можу побачити Дем’яна. Заради цього, я готова туди навіть пішки йти. Єдина проблема — батьки. Вони навряд чи відпустять мене так далеко. 

З цією думкою я проходила цілий день. Одна річ — брехати про дрібниці, але цей масштаб мені не під силу. Може, зізнатися? Сказати, як є? Ні, це не варіант. 

Поїзд ввечері у п’ятницю. 

Зараз середа. 

У мене так мало часу… І ще менше фантазії.

— У тебе проблеми у школі? — питає мама, коли я допомагаю їй готувати вечерю.

— Ні, чому ти так вирішила? 

— Ти якась… наче у воду опущена. Щось сталося, я це відчуваю.

Черговий доказ того, що цю людину не можна обдурити. Краще навіть не намагатися.

— Річ у тім, що мене запросили у гості.

— Це ж чудово! Хіба ні?

— В Київ. На цих вихідних, — видаю. Нехай буде, що буде.

Мама відставляє миску з салатом. 

— А хто? 

— Одна дуже близька мені людина…

— Та твоя подруга з інтернету? — згадує дівчину, з якою я інколи переписуюся. Ми познайомилися на форумі для абітурієнтів медичних вишів. Вона на рік старша за мене і цьогоріч вступила на факультет, про який я мрію. Мама хоче вірити, що в мене є бодай віртуальна подруга, й тішить себе ілюзіями, ніби ми з нею тісно спілкуємося. — О, то поїдь. Думаю, тобі буде цікаво!

Я завмираю. 

— Тобто?

— Квитки, звісно, дорогі… Але можна позичити гроші у сусідів, а з татової пенсії віддамо, — вона повертається до готування.

Мені треба кілька хвилин, аби прийти до тями.

— Можна я куплю квитки сама? — питаю, а серце калатає аж у горлянці. — Завтра дорогою зі школи.

Мама знизує плечима.

— Так, звісно.

Я не вірю своїй удачі! Так просто?! На радощах кидаюся обіймати маму. Потім біжу у вітальню до тата й цілую його у щоку.

— Дякую! 

— За що? — не розуміє він.

— Мама тобі скаже за що!