5.1

Мені не треба багато речей. Та й брати з собою нічого, тому збори проходять швидко. Я б волів попрощатися з мамою, але вона в такому стані, що все одно нічого не зрозуміє. Не хочу, аби мої останні спогади про неї були огидними, тому беру на руки Аляску, ховаю її під олімпійкою, та вирушаю до школи. 

Надя знає, де я на неї чекатиму. У нас є своє місце — на задньому дворику за котельнею. Туди ніхто ніколи не ходить, тому ми можемо бути впевнені, що нас ніхто не побачить. Вперше ми використали цю схованку ще у п’ятому класі, коли Надя отримала в щоденник двійку з фізкультури, а я виправив її на дванадцять та дописав “Так тримати!”. Здається, це було сто років тому. От би зараз ті проблеми…

До поїзда ще далеко, мені нікуди поспішати. Я дістаю з-за пазухи кішку, пропонуючи їй погуляти по опалому листю, проте їй така ідея геть не подобається. Вона чіпляється кігтями за мою футболку та кричить, немов її хочуть втопити. Тоді кидаю марні надії познайомити Аляску з навколишнім світом та дістаю телефон. Поспіхом друкую повідомлення для Наді:

“Я вже на місці, приходь як будеш вільна”

На диво, відповідь прилітає майже миттєво.

“Вже біжу”

Я звіряюсь з годинником. Дивно, останній урок лише почався… Невже вона вирішила втекти з біології? Такого ніколи не було. Надя не з них, хто порушує правила.

Однак вже за кілька хвилин я чую її кроки. Точно її, бо такі речі ні з чим не сплутаєш. Із тисяч варіантів я впізнаю кроки, дихання чи запах Наді. Інколи мені здається, що за ці роки вона стала частиною мене самого. Це навіть трохи лякає…

— Привіт, — видушує з себе посмішку, хоча її очі геть сумні.

— Урок скасували? 

— Ні, — вона відводить погляд. — Я сьогодні зовсім не була на уроках. Сказала батькам, що погано почуваюся. 

— Невже нарешті навчилася брехати? 

— Ні. Я дійсно погано почуваюся… Та це не пов’язано зі здоров’ям. 

Розумію про що вона. Мене розривають такі ж відчуття.

— Пробач, — зітхаю. — Я не хочу залишати тебе одну. Просто…

Надя виставляє долоню, зупиняючи мене. 

— Не виправдовуйся. Я все розумію, — потім її погляд опускається на білий хвіст Аляски, що виглядає з-під моєї кофти. — Ти й кішку забираєш? 

— Ні… — я виймаю її кігті зі своєї шкіри. — Власне, в мене прохання до тебе. Ти б могла забрати Аляску собі? 

Очі Наді округлюються.

— Собі? Але…

— Не хочу залишати її з тими наркоманами. А тобі я довіряю. Нехай вона поживе й тебе, — вручаю кішку Наді до того, як вона почне наводити докази, чому батьки ніколи не дозволять залишити її. — Будь ласка. Це мій прощальний подарунок. Нехай вона нагадує про мене. 

— Наче без кішки я б про тебе забула… — вона ніяково гладить Аляску по голові. — Гаразд. Щось вигадаю.

— Дякую.

А далі ми стоїмо та дивимося одне на одного. Правильні слова дібрати дуже важко. Навіть не так. Слова взагалі здаються зайвими. Ми все одно не зможемо висловити те, що маємо на душі.

— Ми ж ще побачимось? — промовляє Надя згодом. — Існує такий шанс? 

— Обов’язково побачимося. Та й взагалі, я приглядатиму за тобою.

— Як? 

— Домовився з кількома людьми. Якщо у тебе будуть проблеми, то вони допоможуть.

— Чому ж вони тобі не допомогли? — зітхає вона.

— Бо мої проблеми іншого рівня, — я стискаю її плече. — Не сумуй. Обіцяю, це не остання наша зустріч.

На мить Надя стає веселішою. 

— Ловлю на слові, — киває вона й міцніше обіймає Аляску.

Я знову дивлюся на годинник.

— Напевно, мені вже час… — брешу. Насправді маю ще годину у запасі. Просто я боюся, що як затягну це прощання, то взагалі передумаю тікати.

Надя схлипує. Їй і так довго вдавалося стримувати сльози.

— Бережи себе. 

— Постараюся. А ти бережи себе. І знай, що ти краща.

— За кого? 

— Та за всіх…

Вона простягає руку для обіймів. Одну, бо ж іншою тримає мою кішку. У відповідь я міцно притискаю обох до себе. 

Ще одна хвилина, і доводиться відпускати їх.

Надя, опустивши голову, йде. Не озирається, хоча, закладаюся, дуже цього хоче.

І тут я розумію, що завжди шкодуватиму, якщо не озвучу наступні слова. Я маю це сказати. Хочу, аби вона була першою, хто почує подібне з моїх вуст.

— Надю! — кличу.

Вона зупиняється.

— Що, Дем’яне? 

— Я люблю тебе. 

Надя все ж обертається, підбігає до мене і цілує. Це відбувається так швидко, що я навіть не встигаю нічого відчути. Немов на мить моїх губ торкається метелик.

— І я тебе, — шепоче вона, а потім тікає.