Глава 5

Дем’ян

У неї м’яка подушка, а постіль пахне пральним порошком. А ось ковдра стара і колюча, проте під нею тепло, більшого мені й не треба. Я почуваюся виснаженим. За інших обставин вже б давно відключився, але сьогодні заснути ніяк не виходить. Це остання,  ніч, коли я можу лежати поряд з Надею та прислухатися до її дихання. Остання ніч, після якої ми попрощаємося. 

— Чому ти не спиш? — питає вона, спіймавши на собі погляд. Навіть не знаю, як довго я витріщаюся на неї. Напевно це не ввічливо, але не можу нічого з собою вдіяти. Хочу закарбувати це дівча у пам’яті, як найгарніше та найсвітліше з тих, кого мені доводилося знати. 

— Маю тобі щось сказати… — я сідаю, спираючись на стіну. Рана на животі починає нити сильніше, проте я намагаюсь не звертати на неї уваги. — Хотів зачекати до завтра, але в такому разі ти будеш злитися ще більше.

Вона тре очі, щоб збадьоритися.

— Кажи.

Мені доводиться зібрати усю свою сміливість, аби промовити це вголос. Надя терпляче чекає, вивчаючи мене поглядом. 

— Я втечу з дому, — нарешті видаю на одному подиху.

— Ти і так постійно тікаєш, — сміється. — Чим наступний раз буде особливий? 

— Тим, що я вже не повернуся. 

Вона підіймається на ліктях.

— Тобто не повернешся? 

— Поїду в інше місто. Подалі звідси… я вже не можу тут знаходитися. Мені все набридло, я ненавиджу своє життя.

— А куди ти поїдеш? 

— Не можу сказати. На тебе тиснутимуть, коли школа подасть у розшук, тому тобі краще не знати. 

— Я їм не скажу! Чи ти мені не довіряєш? 

— Тобі — довіряю. А ось дорослим — ні. Повір, так буде краще.

— Але, Дем’яне, — вона торкається моєї руки, — тут ти хоча б до мене можеш прийти. А там? Де ти житимеш? За що? Чи вирішив податися у волоцюги? Кепський у тебе план.

— У мене є знайомі, які допоможуть з роботою.

Надя важко зітхає. Зовсім по-дорослому. 

— Знаю я твоїх знайомих… вони втягнуть тебе у щось погане. 

— Все буде нормально, — запевняю я, хоча й сам розумію, що у п’ятнадцять років заробити нормальні гроші законним шляхом практично неможливо. — Я не пропаду. 

— А якщо таки пропадеш? — її голос тремтить. — Мені страшно. Краще поговорити з батьками… Вони допоможуть.

— Яким чином? Оформлять опіку наді мною? Та ви бідні, як церковні миші. Ти всю осінь проходила у кросівках з тріснутою підошвою, бо вони не могли дозволити собі нові. А тут у них раптом з’являться ресурси на ще один рот, — я помічаю, що їй це неприємно слухати, тому змінюю тему. — Для мене це буде можливістю почати все з чистого аркуша. У місті, де ніхто не знає ані мене, ані мою сім’ю.

— У місті, в якому не буде мене…

Я киваю.

— І це єдине, що робить мою втечу болючою. 

Якийсь час Надя мовчки дивиться перед собою. Вона знає, що не зможе вмовити мене залишитися, тому більше не сперечається. Скоріш за все, просто намагається змиритися з тим фактом, що наша дружба має обірватися так неочікувано. Я б не хотів залишати її. Якби міг, то покликав би з собою. Але куди? Вона варта кращого, аніж кочівне життя з сумкою через плече.

— Обіймеш мене? — шепоче, ковтаючи сльози. Їй хочеться здаватися сильною, тому я вдаю, ніби не помічаю її сліз. Може, це неправильно… Я взагалі заплутався що в цьому житті правильно, а що ні — кордони цих понять занадто розмиті. 

Вона повертається до мене спиною та підсувається ближче. Я відкидаю свою та пірнаю під її ковдру. Так навіть тепліше. Я міцно обіймаю Надю та зариваюся носом у її волосся… треба зізнатися, мені давно хотілося це зробити. Воно таке м’яке, ніжне та пахне якось… по-рідному. 

— Я сумуватиму, — зізнаюся. — Ні за чим у цьому гівняному місті не сумуватиму, а за тобою буду. 

Надя стискає мою долоню.

— Ти прийдеш попрощатися? 

— Так. Завтра після уроків чекатиму тебе за школою.

— Добре. 

Ми заплющуємо очі, проте ніхто з нас не спить до самого ранку. Поринувши кожен у свої думки, спостерігаємо за плином часу… Мені всього п’ятнадцять. Я знаю, що попереду в мене буде багато цікавих ночей. З пригодами, небезпеками, якщо пощастить, то з коханням і пристрастю. Будуть затишні ночі, будуть самотні. Буде по-різному. Та назавжди я запам'ятаю тільки цю. 

Мені не треба багато речей. Та й брати з собою нічого, тому збори проходять швидко. Я б волів попрощатися з мамою, але вона в такому стані, що все одно нічого не зрозуміє. Не хочу, аби мої останні спогади про неї були огидними, тому беру на руки Аляску, ховаю її під олімпійкою, та вирушаю до школи. 

Надя знає, де я на неї чекатиму. У нас є своє місце — на задньому дворику за котельнею. Туди ніхто ніколи не ходить, тому ми можемо бути впевнені, що нас ніхто не побачить. Вперше ми використали цю схованку ще у п’ятому класі, коли Надя отримала в щоденник двійку з фізкультури, а я виправив її на дванадцять та дописав “Так тримати!”. Здається, це було сто років тому. От би зараз ті проблеми…

До поїзда ще далеко, мені нікуди поспішати. Я дістаю з-за пазухи кішку, пропонуючи їй погуляти по опалому листю, проте їй така ідея геть не подобається. Вона чіпляється кігтями за мою футболку та кричить, немов її хочуть втопити. Тоді кидаю марні надії познайомити Аляску з навколишнім світом та дістаю телефон. Поспіхом друкую повідомлення для Наді:

“Я вже на місці, приходь як будеш вільна”

На диво, відповідь прилітає майже миттєво.

“Вже біжу”

Я звіряюсь з годинником. Дивно, останній урок лише почався… Невже вона вирішила втекти з біології? Такого ніколи не було. Надя не з них, хто порушує правила.

Однак вже за кілька хвилин я чую її кроки. Точно її, бо такі речі ні з чим не сплутаєш. Із тисяч варіантів я впізнаю кроки, дихання чи запах Наді. Інколи мені здається, що за ці роки вона стала частиною мене самого. Це навіть трохи лякає…

— Привіт, — видушує з себе посмішку, хоча її очі геть сумні.