Глава 5

Дем’ян

У неї м’яка подушка, а постіль пахне пральним порошком. А ось ковдра стара і колюча, проте під нею тепло, більшого мені й не треба. Я почуваюся виснаженим. За інших обставин вже б давно відключився, але сьогодні заснути ніяк не виходить. Це остання,  ніч, коли я можу лежати поряд з Надею та прислухатися до її дихання. Остання ніч, після якої ми попрощаємося. 

— Чому ти не спиш? — питає вона, спіймавши на собі погляд. Навіть не знаю, як довго я витріщаюся на неї. Напевно це не ввічливо, але не можу нічого з собою вдіяти. Хочу закарбувати це дівча у пам’яті, як найгарніше та найсвітліше з тих, кого мені доводилося знати. 

— Маю тобі щось сказати… — я сідаю, спираючись на стіну. Рана на животі починає нити сильніше, проте я намагаюсь не звертати на неї уваги. — Хотів зачекати до завтра, але в такому разі ти будеш злитися ще більше.

Вона тре очі, щоб збадьоритися.

— Кажи.

Мені доводиться зібрати усю свою сміливість, аби промовити це вголос. Надя терпляче чекає, вивчаючи мене поглядом. 

— Я втечу з дому, — нарешті видаю на одному подиху.

— Ти і так постійно тікаєш, — сміється. — Чим наступний раз буде особливий? 

— Тим, що я вже не повернуся. 

Вона підіймається на ліктях.

— Тобто не повернешся? 

— Поїду в інше місто. Подалі звідси… я вже не можу тут знаходитися. Мені все набридло, я ненавиджу своє життя.

— А куди ти поїдеш? 

— Не можу сказати. На тебе тиснутимуть, коли школа подасть у розшук, тому тобі краще не знати. 

— Я їм не скажу! Чи ти мені не довіряєш? 

— Тобі — довіряю. А ось дорослим — ні. Повір, так буде краще.

— Але, Дем’яне, — вона торкається моєї руки, — тут ти хоча б до мене можеш прийти. А там? Де ти житимеш? За що? Чи вирішив податися у волоцюги? Кепський у тебе план.

— У мене є знайомі, які допоможуть з роботою.

Надя важко зітхає. Зовсім по-дорослому. 

— Знаю я твоїх знайомих… вони втягнуть тебе у щось погане. 

— Все буде нормально, — запевняю я, хоча й сам розумію, що у п’ятнадцять років заробити нормальні гроші законним шляхом практично неможливо. — Я не пропаду. 

— А якщо таки пропадеш? — її голос тремтить. — Мені страшно. Краще поговорити з батьками… Вони допоможуть.

— Яким чином? Оформлять опіку наді мною? Та ви бідні, як церковні миші. Ти всю осінь проходила у кросівках з тріснутою підошвою, бо вони не могли дозволити собі нові. А тут у них раптом з’являться ресурси на ще один рот, — я помічаю, що їй це неприємно слухати, тому змінюю тему. — Для мене це буде можливістю почати все з чистого аркуша. У місті, де ніхто не знає ані мене, ані мою сім’ю.

— У місті, в якому не буде мене…

Я киваю.

— І це єдине, що робить мою втечу болючою. 

Якийсь час Надя мовчки дивиться перед собою. Вона знає, що не зможе вмовити мене залишитися, тому більше не сперечається. Скоріш за все, просто намагається змиритися з тим фактом, що наша дружба має обірватися так неочікувано. Я б не хотів залишати її. Якби міг, то покликав би з собою. Але куди? Вона варта кращого, аніж кочівне життя з сумкою через плече.

— Обіймеш мене? — шепоче, ковтаючи сльози. Їй хочеться здаватися сильною, тому я вдаю, ніби не помічаю її сліз. Може, це неправильно… Я взагалі заплутався що в цьому житті правильно, а що ні — кордони цих понять занадто розмиті. 

Вона повертається до мене спиною та підсувається ближче. Я відкидаю свою та пірнаю під її ковдру. Так навіть тепліше. Я міцно обіймаю Надю та зариваюся носом у її волосся… треба зізнатися, мені давно хотілося це зробити. Воно таке м’яке, ніжне та пахне якось… по-рідному. 

— Я сумуватиму, — зізнаюся. — Ні за чим у цьому гівняному місті не сумуватиму, а за тобою буду. 

Надя стискає мою долоню.

— Ти прийдеш попрощатися? 

— Так. Завтра після уроків чекатиму тебе за школою.

— Добре. 

Ми заплющуємо очі, проте ніхто з нас не спить до самого ранку. Поринувши кожен у свої думки, спостерігаємо за плином часу… Мені всього п’ятнадцять. Я знаю, що попереду в мене буде багато цікавих ночей. З пригодами, небезпеками, якщо пощастить, то з коханням і пристрастю. Будуть затишні ночі, будуть самотні. Буде по-різному. Та назавжди я запам'ятаю тільки цю.