4.1

Я навшпиньках прокрадаюся на кухню та відкриваю шухляду, де зберігаються ліки. 

— Ти погано почуваєшся? — голос мами змушує мене здригнутися. Я повільно, як злочинець, якого спіймали на гарячому, обертаюся обличчям до неї. Вона вже переодягнена у нічну сорочку, і я подумки радію, що скоро вони з татом таки ляжуть спати. 

— Та щось… горло болить, — вигадую на ходу та для правдоподібності прокашлююсь. — У нас є якісь льодяники? 

— Мають бути, — мама проходить повз мене, ховає каструлю з кашею, яку вона зварила на завтра, у холодильник. — Може, тобі чаю зробити? 

— А знаєш, давай, — киваю я. — Тільки можна я поп’ю його у себе в кімнаті? 

— Звісно. 

Мама заварює чашку м’ятного чаю, додає туди мед та лимон — наш фірмовий напій від усіх хвороб.

— Температури немає? — вона турботливо прикладає губи мені до лоба. — Наче все гаразд.

— Не переймайся. Це я, непевно, зірвала голос на фізкультурі. Занадто активно вболівала за нашу футбольну команду.

Мама посміхається.

— І все ж, якщо тобі зранку буде погано, то краще не йди до школи. 

— Добре, дякую.

— Солодкий снів, люба.

Вона нарешті йде до себе у спальню та зачиняє за собою двері. Я відчуваю полегшення… На якусь мить мені здалося, що нас з Дем’яном викриють. Навіть страшно уявити реакцію батьків, якщо вони побачать у моїй кімнати практичного голого хлопця. 

Я розкладаю вату, бинт та антисептики по кишенях. Беру чай і повертаюся до Дем’яна. 

— Я ледь заснув, — бурмоче він, потираючи очі.

— Вибач, мама затримала. До речі, — простягаю йому гарячий напій. — Це тобі.

— Ого. Круто.

Він гріє руки, обіймаючи чашку обома долонями. Я ж сиджу навпроти та не можу відвести погляду від його рани. Страшні картини того, як все це відбулося, мимоволі лізуть мені в голову. А найстрашніше, що подібне трапляється не вперше…

— Ну все, — не витримую. — Я маю глянути наскільки глибока рана.

Дем’ян невдоволено підіймається на ноги. Він все ще тримає ковдру на плечах, і в купі з довгим мокрим волоссям нагадує мені якогось воїна з дикого племені. 

У мене від хвилювання тремтять руки. Я обережно, боячись завдати Дем’янові болю, відриваю скотч.

— Канцтовари погано годяться для перев’язки ран, — зауважую, коли разом із клейкою стрічкою вириваю волосини на його тілі. 

— Запам’ятаю на майбутнє.

— Сподіваюсь, у майбутньому подібних епізодів у тебе не буде… — я відкриваю рану. Тепер стає зрозуміло, що його не просто штрикнули виделкою — її встромили у шкіру та провели вниз, розриваючи тканини. — Уф… Пригадуєш, колись на мене напав сусідський пес?

— Ага.

— Тоді він порвав мені штани… дірка на них виглядала так само як твоя рана. 

— Супер, — закочує очі. — Все настільки хріново? 

— Угу… Я оброблю її, але тобі все одно краще звернутися до лікаря. Пообіцяй, що завтра підеш в лікарню.

— Гаразд, — кидає він, проте я зовсім не вірю. Щоб Дем’ян добровільно пішов у лікарню має трапитися диво. 

Я змочую вату в спирт та прикладаю її до шкіри. Знаю, що це дуже боляче. Здається, навіть сама відчуваю той біль на фізичному рівні. 

— Потерпи ще трішки, — прошу, змахуючи сльозу. — Я майже закінчила… 

— Надю.

Я відкладаю закривавлену вату та беруся відрізати бинт. Бісові сльози ніяк не зупиняються. Мені так його шкода. Я б голими руками розірвала кожного, хто завдає біль Дем’яну. А в першу чергу — його маму. Вона — найбільше джерело зла. 

— Надю! — знову повторює він.

Я підіймаю погляд.

— Що? 

— Не реви. Я не здихаю.

— Але в мене таке відчуття, ніби я здихаю, коли тобі завдають болю.

Він хоче відповісти, відкриває рота, але в останній момент передумує і просто стискає мою долоню. Інколи це красномовніше за будь-які слова. 

— Готово, — повідомляю, гарно забинтувавши його. Можливо, я трохи перестаралася, використавши цілих два мотки, проте робота мені все одно до вподоби. — Я тобі казала, що мрію вступити у медичний? 

— Всього лише мільйон разів.

— Вітаю, ти став моїм першим пацієнтом. Як враження? 

— Зауважень не маю. Лише одна порада… навчися не плакати, коли лікуватимеш інших. А то сліз на всіх не вистачить.

— Домовилися. Берегтиму їх тільки для тебе.

Дем’ян роззирається навкруги. 

— Так, а де мій спальник? — питає він.

— Ну… — мені стає ніяково. Я беруся прибирати на столі. — Ти так давно не заходив… Я подумала, що більше не захочеш.

— Просто шукав можливості зайвий раз не напружувати тебе.

— Ти мене не напружуєш. Зовсім, — запевняю. — І знаєш… Я не хочу, би ти лягав на підлогу. У мене широкий диван. Ми помістимося разом. Я візьму окрему ковдру.

Мої щоки спалахують. Я подумки молюся, аби Дем’ян не засміяв мене за цю пропозицію. 

Натомість він знизує плечима. 

— Добре, якщо тобі так буде зручно. 

Фух…