Глава 4

12 років тому

Надя

Цієї ночі нещадно ллє дощ. Тато дрімає перед телевізором, проте чомусь не хоче лягати спати по-нормальному. Мама, дивлячись двотисячну серію чергової мильної опери, в’яже светр, в якому мені потім буде соромно ходити до школи. 

Я бажаю їм гарних снів, а сама зачиняюся у своїй кімнаті. У мене нарешті з’явився телефон з інтернетом, і тепер мені конче необхідно завести сторінки у соціальних мережах. Якщо пощастить, я навіть зможу зацікавити якогось хлопця… В інтернеті ж можна бути ким завгодно, там не знають, що насправді я аутсайдерка із заниженою самооцінкою. 

Однак, навіть не встигаю завантажити своє фото на сайт, як на екрані з’являється повідомлення від Дем’яна.

“Не спиш?” — питає він.

“Ні”

“Тоді можна зайти?”

Я підходжу до вікна та відсуваю фіранку. Дощова завіса настільки щільна, що доводиться вимкнути світло, аби очі звикли до темряви та змогли розгледіти хоч щось. Нарешті помічаю високу темну фігуру, а біля неї злітає й опускається маленький вогник, який я спершу сприймаю за світлячка. Пізніше до мене доходить, що то ніякий не світлячок, а тліюча цигарка. 

Відчувши мій погляд на собі, Дем’ян відкидає цигарку убік та, підсвічуючи екраном телефона, махає ним над головою. 

Моє серце починає битися швидше. В мене погане передчуття. Я можу посперечатися, що у нього трапилося якесь лихо, бо ж інакше він би не йшов до мене під зливою. Останнім часом він взагалі рідко заходить. Хотілось би вірити, що це пов’язано з покращенням умов у нього вдома, але ні… Дем’ян все більше часу проводить з хлопцями — своєю зграєю. Тепер він ночує не в мене, а у друзів на зйомній квартирі. Нехай це егоїстично, та мені сумно від того, що тепер він не так сильно потребує мене.

Не зважаючи, що батьки досі не сплять, я відкриваю вікно та жестом маню його всередину. 

— Привіт, — шепоче Дем’ян, трохи незграбно перестрибуючи через підвіконня. Я хочу зауважити, що він втратив спритність, бо вже давно не заходив, але в останній момент вирішую промовчати. Треба радіти, що все ж таки порадував мене своєю присутністю. 

Під його ногами відразу з’являється калюжа. Він мокрий з голови до ніг. Мені стає холодно від одного погляду на нього.

— Батьки ще не сплять.

— Я знаю, вибач. Він знімає капюшон, який ані краплі не захистив його від зливи. — Просто мені треба було з кимось поговорити.

Тільки тепер я помічаю, що в нього червоні та опухлі очі. Дем’ян плакав. Намагаюся пригадати, чи траплялося мені колись бачити щось подібне… Ні. Він ніколи не проронив сльози поряд зі мною.

Я долонею торкаюся його щоки. Холодна, як лід, проте на кінчиках пальців я відчуваю гарячі сльози. Значить, не помилилась. 

— Що сталося? 

Дем’ян відводить очі. Йому соромно проявляти свої емоції, хоча я завжди казала, що це нормально. Повчання типу “чоловіки не плачуть” — огидні та несправедливі. Ми всі люди. Всі маємо почуття та право та їхнє виявлення. 

— Моя мама, — промовляє. — Вона остаточно підсіла на наркотики. Сьогодні я бачив, як вона кололася у вену. Це кінець, Надю… Її вже не витягнути з того болота. Скільки я не намагався… все марно. У мене більше немає сил. 

— О, Боже, — я вдаю, наче здивована. Насправді ж і я, і сам Дем’ян чудово розуміли, що до цього все і йде. Його мама ніколи не мала сили волі. Вона не могла подолати залежність від алкоголю, що вже казати про обіцянки кинути наркотики. — Мені так шкода…

Я обіймаю Дем’яна, міцно притискаючи до себе. Моя піжама миттєво стає мокрою, але мені байдуже. Я так хочу забрати бодай частинку його болю. Спершу він намагається відсахнутися, але потім кладе руки мені на спину та обіймає у відповідь. Здається, ми стоїмо так цілу вічність.

— Можна залишитися у тебе? — питає згодом.

— Я тобі цього ніколи не забороняла. Ти ж знаєш.

— Знаю, — слабо посміхається він у відповідь.

— Знімай одяг. Повісимо його на батарею, аби висохнув до ранку.

Дем’ян ніяковіє, але я не розумію причини.

— Тільки не кажи, що соромишся, — закочую очі. — Ні за що не повірю.

— Та ні.

— Тоді в чому річ? 

— Ні в чому, забий. 

Він знімає джинсову куртку. Я забираю її та відтискаю з неї воду над квітковим горщиком. З кишені випадає кілька монет, і мені вдається підставити ногу, аби вони не приземлилися на підлогу та не зчинили зайвий шум.

Потім Дем’ян знімає футболку. І тут моє тіло сковує жах. Його груди у синцях завбільшки з яблуко, а на животі рана, яку прикриває складений у кілька разів та приліплений скотчем шматок марлі. Я помічаю сліди крові, що просочилися крізь тканину, і мені хочеться кричати.

— Спокійно! — з мольбою у голосі шепоче Дем’ян. — То лише подряпина. Несильно глибока.

Він забирає з мого ліжка ковдру та кутається у неї, ховаючи рану від моїх очей.

— Звідки? — питаю, хоча вже заздалегідь знаю відповідь.

— Моя квартира перетворилася на притон. А там не дуже люблять зарозумілих шмаркачів, що зчиняють галас та виганяють гостей.

— Це зробив Ярослав?

— Ні. Якісь його знайомі… — Дем’ян смикає мене за руку. — Гей, все нормально. Я наваляв їм ще більше.

— У тебе ножове поранення! Що тут нормального? 

— То була виделка.

— Що? 

— Не ножове, — пояснює. — Мене порізали виделкою.

— І від цього мені має стати легше?

— Не стало? — чомусь сміється він.

— Ні! Тобі треба в лікарню. В поліцію… Треба… — у паніці я не можу знайти собі місця. — Хтось має заступитися за тебе. Я скажу батькам, вони допоможуть.

Дем’ян хитає головою.

— Ти нікому не скажеш. Інакше мене заберуть у притулок для неповнолітніх. Я не хочу втрачати свободу.

— То краще втратити життя? 

— Не драматизуй, — Дем’ян знімає джинси та кидає їх на батарею. — В мене вже є план.