3.1

На ранок я переконуюся, що з мамою все гаразд. Вона скаржиться на головний біль, але чомусь його причиною вважає мене. Бачте, я занадто голосно і без упину сварюся з Ярославом. Мені боляче від того, що вона обирає його бік. Це несправедливо. Я принаймні намагаюся піклуватись про неї, а що дає він? 

Від образи хочеться кричати. Проте мій дім — таке місце, де можна кричати про свій біль до хрипоти, але тебе все одно ніхто не почує. Я заспокоюю себе, граючись з кішкою, проте це не допомагає. В результаті вдаюся до перевіреного способу — тікаю. Спершу йду в центр і тиняюся парком, зустрічаюся з кількома приятелями — такими ж невдахами, як я. Ми шукаємо пригоди на свою голову, і найкращою ідеєю здається пропозиція мого друга пограбувати кавовий автомат. Звісно, гроші звідти нам не дістати, але два десятки паперових стаканчиків та з пів кіло цукру у стіках — теж непоганий улов. Головне, що нам весело. Ще й адреналін зашкалює, особливо, коли нашу витівку помічає охоронець та женеться за нами через увесь парк. 

Потім я згадую, що в мене є власні, чесно зароблені гроші. Мені вистачає клепки не розтринькати їх на понти перед хлопцями. Замість цього я заходжу в магазин канцтоварів, купую там кілька найгарніших зошитів, кольорові ручки та маленьку шоколадку. Складаю все у пакет та йду до школи — там якраз мають закінчитися уроки.

Щоб не світитися перед вчителями та однокласниками, я чекаю Надю за рогом. Вона, як завжди не поспішає… напевно знову стирчить у бібліотеці. Заучка нещасна. Немов спеціально випробовує моє терпіння. 

— Дем’ян? — нарешті чую її голос. 

— Привіт, — на моєму обличчі з’являється дурнувата посмішка. Не можу нічого з цим вдіяти. Надя ж навпаки здається сумною. — Що сталося? 

— Нічого.

Ми порівнюємось й далі йдемо разом.

— Не схоже на нічого. Розповідай.

— Та просто… — вона крадькома кидає на мене погляд. — Артем сьогодні прийшов у школу… У нього нижня губа розпухла до розміру вареника. Але не в цьому справа. Він постійно говорить про тебе, називає поганими словами. 

— Ну то й що? Типу він раніше цього не робив, — я байдуже знизую плечима. — Головне, аби до тебе більше не чіплявся.

— Ні, не чіпляється, — вона нарешті посміхається. — Ніхто не чіпляється. Таке враження, що вони тепер бояться… Я підслухала розмову дівчат. Уявляєш, всі переконані, наче ми з тобою пара. 

Я закочую очі.

— Ідіотки. Вони просто заздрять, бо самі дуже хочуть зустрічатися з хлопцями, але ще нікому не потрібні.

— Але ж ми просто друзі.

— Ти казала їм про це? 

— Ні. А можна не говорити? — Надя густо червоніє. — Ну тобто… я б не відмовилася виглядати хоч трохи крутішою в їхніх очах.

— Тобі треба вчитися забивати на думку оточуюючих.

— Ти вмієш? 

— Так.

— Тоді ти можеш забити на плітки, що ми пара? Тебе ж це не напружуватиме? 

Я зупиняюся. І як їй вдалося усе це вивернути у свою користь? Напевно, я її недооцінював. 

— Тільки за умови, що все це закінчиться, коли в мене з'явиться справжня дівчина, — здаюся я. — І ніяких телячих ніжностей. Не роби моє життя ще більш нестерпним.

— Згодна, — ширше посміхається Надя.

Ми доходимо до її вулиці, але далі я не рушаю. Не хочу, аби мене помітили. Краще повернуся сюди вночі.

— Ледь не забув, — дістаю з наплічника пакет. — Це тобі. 

Надя зазирає всередину і з подивом підіймає погляд на мене. 

— Навіщо? 

— Ну… Артем зіпсував тобі зошит. А я бачив, що ти замість того, аби купити новий, виривала сторінки із жуйкою та все переписувала. Не думаєш, що писати в зошиті, обпльованому Артемом, якось огидно? 

— Але… Не настільки огидно, як писати у краденому.

Від цих слів мені хочеться підійти до найближчого дерева та вдаритися об нього головою. 

— Звідки ти узяла, що я це вкрав?!

— А хіба не вкрав? 

— Ні! Я заробив гроші та купив, навіть чек маю. Вчора цілий день батрачив у магазині. Не віриш? То спитай у пана Михайла! Хоча… краще не питай, бо я обіцяв, що не нікому не розповім про свою роботу у нього, це незаконно, — відвертаюся, адже останню репліку чомусь соромно казати, дивлячись їй в очі. — Я б ніколи не приніс тобі крадене. Ти варта кращого. 

Надя знову дивиться на той пакет. Тепер вже з меншою недовірою.

— Ти заробив гроші й витратив їх на мене? — промовляє вона зі сльозами на очах. Тільки цього не вистачало!

— Ой, не реви, — кривлюся я. —  Це лише маленька вдячність за твою гостинність. 

— Не варто було… Дякую.

— Дрібниці, — я відмахуюся, та чомусь мені й самому дуже приємно. — Ну то я піду… Справ багато.

Надя озирається у бік свого дому.

— Не хочеш зайти на обід? Гадаю, мої батьки не будуть проти шкільного друга.

— Не хочу, — відрубаю я. 

Може, вони й не скажуть це в голос, бо занадто ввічливі, але будь-які нормальні батьки якраз таки будуть проти дружби зі мною. Я — та погана компанія, від якої зазвичай відгороджують дітей. Далеко ходити не треба: все заборонене, що траплялося робити Наді, будь то спроби палити, куштування пива чи ігри на закинутих будівництвах, де на кожному кроці гівно й наркоманські шприци, було з моєї ініціативи. 

— Ну тоді я піду. Багато домашки задали.

— Давай, — киваю. — Побачимося.

Надя, притискаючи нові зошити до серця, немов то велика цінність, робить кілька кроків вперед. Потім зупиняється та обертається.

— Ти ж прийдеш вночі?

— Не знаю… можливо.

— Я чекатиму.