Глава 3

Я підіймаюся сходами на п’ятий поверх. У під’їзді брудно, смердить сечею та бездомними собаками. Хочеться скоріше зайти у свою квартиру, але ж я розумію, що там буде не краще. Натискаю на дверний дзвінок та очікую, поки мені хтось відчинить. Своїх ключів у мене немає — мама відібрала після того, як дізналася, що інколи я тікаю ночувати в інше місце. Гадала, якщо не зможу повернутися непомітно, то викину з голови ідею про сон за межами власного дому. Маячня, після цього я став ще частіше тікати до Наді. А мама в свою чергу все частіше напивається до такого стану, що взагалі забуває про наявність у неї сина. 

— З’явився… — бурмотить під носа Ярослав. Раніше я називав його вітчимом, але тепер в мене язик не повертається так сказати. Він мені ніхто. Просто стороння людина, яка спить з моєю мамою та принижує нас, коли має поганий настрій. — Де тебе носило? 

— Не твоє діло, — я заходжу в коридор, навмисно зачепивши Ярослава плечем. У його помутнілих очах з’являється тінь гніву. Раніше, за таку нахабність з мого боку, він би вдарив мене, так що я б відлетів на інший бік кімнати. Але я виріс, став на голову вищим за нього. Можу дати відсіч, і це трохи гальмує його бажання показати, хто в домі господар. — Де мама? 

— Спить. 

Я проходжу повз зачинену кімнату дядька. Половина квартири належить йому. Коли він сидів у тюрмі, то була моя спальня, проте два роки тому мене звідти виселили. Доводиться спати у кухні, бо ж другу кімнату займають мама з Ярославом. Точніше, зараз з Ярославом. До нього чоловіки в її ліжку змінювалися з такою швидкістю, що я навіть не встигав запам’ятовувати їхні імена. І хоч би хтось із них виявився нормальною людиною, здатною витягнути нас зі злиднів… Ні, більшість своєю присутністю навпаки додавали лайна у наші життя. 

Під кількома шарами старих ковдр, на розкладному дивані дійсно спить мама. Її волосся розкуйовджене, на очах розтерта туш, немов від сліз, але губи викривлені у блаженній посмішці. Виглядає лячно.

— Мам, — торкаюся її, бажаючи розбудити. — Мам, ти хочеш їсти? 

Вона прокидається. Дивиться на мене так, наче вперше бачить, а потім сміється. Це не її сміх… Він звучить якось дико…

Я переводжу погляд на Ярослава.

— Що з нею? — питаю.

— Все нормально, — той падає на диван поруч. Обіймає маму, і її дивний сміх потроху стихає. Вона закриває очі та знову поринає в сон.

— Ти давав їй наркотики? — від власних слів у мене мороз по шкірі. — Що саме вона вживала? 

— Це лише для розслаблення, — відмахується Ярослав. — Нічого поганого не станеться.

— Повториш ці слова поліції, — я йду до телефона. — В цій квартирі наркоти не буде! Ніколи!

Я починаю набирати номер, сподіваючись, що Ярослав бодай злякається. Проте він залишається спокійним. Спостерігає за мною.

— Як викликатимеш копів, то не забудь нагадати їм про соціально службу, — кидає він в останній момент. — Гадаєш, дитині дозволять проживати в таких умовах? Це диво, що тебе досі не забрали у притулок. 

Я стискаю пальці у кулаки та кладу слухавку, так і не зателефонувавши. Навіть, якщо не знати про брудні справи Ярослава, навіть якби моя мама не пила… я все одно за крок до вилучення з сім’ї через неналежні умови. У мене немає власного ліжка, квартира не опалюється, бо один з маминих коханців обміняв батареї на горілку, теплої води у нас теж немає… А про порядок та чистоту взагалі годі згадувати. Здається, єдиною чистою плямою у цьому свинарнику є моє кошеня — Аляска. Вона ще маленька, кілька місяців, має білосніжну шерсть та блакитні очі. Я знайшов її на смітнику біля ринку. Навряд чи це кошеня  вдячне мені за порятунок… У нашій квартирі не затишніше, ніж на смітнику. Інколи мама каже віднести її назад, де взяв, але я не можу… занадто полюбив. 

— Якщо я ще раз побачу маму під кайфом, то вб’ю тебе, — кажу крізь зуби. — Присягаюсь. Мені не страшно потрапити у тюрму.

— Твоя мама — доросла жінка. Вона сама обирає, що вживати.

— Я ТЕБЕ ВБ’Ю! — кричу, щоб до нього точно дійшло. У скронях пульсує кров, а серце колотиться так, наче я щойно знову піднявся на п’ятий поверх. — Ненавиджу…

Ярослав нічого не відповідає. Відвертається до стіни та вдає, що теж спить. Гадаю, він теж не зовсім тверезо мислить. Можливо, завтра навіть не згадає цієї розмови.

Я ж беру Аляску на руки й, притискаючи її до себе, несу на кухню, щоб нагодувати. Схоже, вона єдина складатиме мені компанію цього вечора.