2.1

Дем’ян

Я завжди тікаю раніше, ніж настає світанок. Не хочу, щоб Надя застала мене зранку. Це буде, як мінімум, ніяково. Тихенько згортаю спальник та ховаю його. Потім навшпиньках, бо підлога дуже скрипуча, підкрадаюся до вікна та відчиняю його. В кімнату відразу залітає вихор холодного повітря. Обертаюсь та бачу, що Надя інстинктивно скручується у клубочок, аби зігрітися. Уві сні вона часто хмуриться, немов навіть там її намагаються образити. Не розумію я людей… Ну нехай мене обливають брудом, тут хоч є за що. Але Надя… вона ж найдобріша, наймиліша та найсвітліша людина у світі… наче саме сонце. Чому інші так вперто не помічають цього? Я б радше відрізав собі язика тупими ножицями, ніж сказав погане слово у її бік. 

— Побачимося, — шепочу і вистрибую на вулицю. 

Трава вкрита інеєм. Мої кеди миттєво промокають і до загального відчуття дискомфорту додаються ще й мокрі ноги. Кутаючись в олімпійку, йду куди очі глядять. Так рано повертатися додому не хочу. Я взагалі туди не хочу… Ненавиджу ту квартиру та кожного, хто у ній живе. 

Дістаю з кишені пачку цигарок, яку поцупив у маминого коханця. Затискаю одну між губ та, підпаливши, вдихаю гіркий дим. Огида страшенна, мимоволі закашлююсь. Цікаво, чи дійсно є такі, хто отримує від цього задоволення… Я палю лише в надії трохи зігрітися й чимось зайняти себе, поки думаю, куди податися далі. 

Ноги самі приводять мене до магазину за квартал від дому. Маленька крамничка з продуктами та господарчими товарами. Ціни тут трохи зависокі, проте відпадає необхідність їхати у великий супермаркет. Я помічаю власника — пана Михайла — низенького, товстого чоловіка років п’ятдесяти. Він, підігнавши фургон до чорного входу, розвантажує ящики з пивом. 

— З самого ранку вештаєшся? — питає, поглянувши у мій бік. Це звучить як зауваження, проте я не ображаюсь. Цей чоловік завжди був привітним до мене. Здебільшого, бо не знав, що я неодноразово цупив у нього дрібний товар. Нічого дорожче шоколадки, присягаюся.

— Так.

Він зупиняється. Поглядом вивчає мене з голови до ніг. Робить якісь висновки, але утримується від їх озвучення. 

— Заходь, поснідаєш у мене, — промовляє, стираючи піт з лисини. 

— Мені не потрібен сніданок.

— Тоді що тобі потрібно? 

— Робота, — випалюю. — Можна я у вас попрацюю? 

— Ще чого! Щоб мене посадили за експлуатацію дитячої праці?!

— Але мені потрібні гроші.

— То йди з цим до батьків, — кидає, а потім кривиться, згадавши, хто моя сім’я. Маму тут всі знають. — Нащо тобі гроші? Витратиш на цигарки? 

Я усвідомлюю, що й досі тримаю у руках недопалок. Кидаю його на асфальт та розтираю підошвою.

— Ні. Куплю їжі додому, — зізнаюся. — Якщо не вірите, то я куплю її прямо у вас в магазині. 

Михайло чухає потилицю. 

— Ну тоді приходь після уроків чи на вихідних… Щось вигадаємо.

— Я сьогодні вихідний.

— Прогулюєш? 

— Ні, офіційно відсторонений.

Чоловік хитає головою. Очевидно, його бажання дати мені підробіток стрімко знижується.

— Я знаю, що ви думаєте, — випереджаю, перш ніж мені відмовлять. 

— Та невже…

— Але я вас не підведу. І нічого не крастиму. Не думайте про мене погано тільки через те,  що зневажаєте мою маму. Я не обирав, у кого саме народитися. 

Він вагається. 

— Треба розставити товар та поприбирати на складі. Якщо впораєшся, то можеш обрати кошик їжі на свій розсуд.

— Дякую! — радію я. Нарешті в мене хтось повірив.

Михайло все ж таки ділиться зі мною сніданком, вперто розпитуючи про причини відсторонення від занять. Я розповідаю йому про зошит Наді, і лише тоді градус його настороженості спадає.

— Ясно. А тепер до роботи. Не люблю, коли б’ють байдики.

Я працюю у Михайла до самого закриття. Навмисно знаходжу собі роботу, аби тільки він не сказав мені провалювати. Приємне відчуття, коли ти потрібен. Навіть у якості нелегального помічника в магазині.

За вікном давно стемніло. Я відчуваю втому в руках, напевно завтра не зможу їх підняти, але це дрібниці. Головне, що я цілий день провів у теплі та навіть з користю. 

— Ось, — Михайло простягає мені кошик для продуктів. — Набирай, що хочеш.

Я з неймовірною насолодою йду уздовж поличок. Беру хліб, три види крупи, найдешевші сосиски, картоплю, чай та печиво. Показую це Михайлу, переймаючись, аби той не сказав, що це забагато. 

— Добре, — киває. 

Я перекладаю все зароблене у пакет. 

— Дякую, — посміхаюся дорогою до дверей.

— Постривай! — чоловік дістає з каси кілька пом’ятих банкнот. — А це особисто тобі. 

Я дивлюся на гроші, проте узяти їх не поспішаю. 

— Але…

— Ти добре попрацював. Я хочу, аби хоч щось із заробленого дісталося конкретно тобі, — після цих слів він вкладає зарплатню мені в нагрудну кишеню та плескає по плечу. — Тільки ні пари з вуст, що ти в мене працював. Домовилися? Мені проблеми не потрібні.

— Звісно, — киваю я.

Щасливий. З повним пакетом їжі я нарешті йду додому. Не знаю, чи їла мама сьогодні хоч щось гаряче. Боюсь, аби вона не отримала виразку шлунку, через те що вживає спиртне на голодний шлунок. Скоріше б нагодувати її, та й себе заодно.