Глава 2

На годиннику майже перша ночі. Я загортаюся у ковдру та мимоволі потроху провалююся в сон. 

— Можна? — чую голос Дем’яна й відразу підскакую. Він не чекає мого дозволу та вправно перестрибує через підвіконня. Не вперше вже. — Твої батьки ніяк не лягали спати… 

— Ти увесь цей час чекав на вулиці? 

— Так, — байдуже хмикає. 

Він нього пахне цигарковим димом в перемішку зі свіжістю осінньої ночі. Хоч я і проти куріння, але мені подобається цей запах.

— Їсти хочеш? 

— Ні.

Але я знаю, що він голодний. Дем’ян завжди голодний, бо ж його практично не годують вдома. Велике щастя, коли хтось із маминих коханців принесе з собою закуску під випивку — тоді щось може й Дем’яну перепасти, та й то за умови, що він гарно поводитиметься. А гарно поводитись — не в його правилах. 

Дістаю з письмового столу галетне печиво та кілька шоколадних цукерок. Це мені дали сердешні бабусі у церкві. Звісно, йому я про походження гостинців не кажу, інакше б він їх не торкнувся.

— Пригощайся.

Дем’ян трохи сумнівається, та все ж таки починає їсти. Спершу повільно відкушує шматочок печива, а потім налітає на нього, немов вже кілька днів голодує. Я думаю, що наступного разу треба принести для нього щось більш ситне. Головне, зробити це так, щоб батьки не помітили.

— То як твої справи? — питаю обережно. — Геть погано? 

— Погано, — киває він. Навіть попри те, що єдиним джерелом світла у моїй кімнаті є тьмяний нічник, я бачу сум в його очах. Таке не приховати навіть темрявою.

— Тебе відрахували?

— Ні. Лише відсторонили від занять на два тижні… теж мені покарання… — він розгортає цукерку та кидає її до рота. — Директорка викликала мою маму в школу, але та, звісно, не прийде. 

— Тоді чому ти такий пригнічений?

Дем’ян підіймає погляд на мене.

— Ти не розумієш? Саме через це… Всім настільки начхати на мене, що вчителям навіть поскаржитися нікому. Моя мама думає тільки своїх мужиків та горілку. Гадаю, вона б і не помітила, якби мене не стало. Я тупо нікому не потрібен…

— Мені потрібен, — кажу, заливаючись фарбою, бо ж ці слова звучать занадто інтимно.

Дем’ян ледь помітно посміхається. Самими лише кутиками губ.

— Я залишусь у тебе до ранку?

— Так, звісно.

Я дістаю з-під ліжка спальник. Він старий, куплений у ті часи, коли тато ще міг ходити й планував узяти мене з собою в похід. Тепер в цьому спальнику ночує Дем’ян. Спершу він лягав просто на підлогу, або ж спав, сидячи за письмовим столом. Потім я вигадала спосіб зробити його сон трохи комфортнішим. 

— Інколи я так тобі заздрю… — промовляє Дем’ян, позіхаючи. Він гасить світло та вкладається у спальник. Дуже вправно вдає, наче йому там затишно.

— Мені?

— Так. У тебе є теплий будинок, сім’я…

— Цей будинок столітній і тримається на чесному слові. А моя сім’я — це двірничка та інвалід.

— І що? 

— А те, що тут нічому заздрити.

— У мене й цього немає.

— Ну якщо так порівнювати, то в мене дійсно все не так погано… — я лежу на дивані та дивлюся у стелю. — Хоча інколи здається, що це дно.

— Повір, ти ще не на дні. Знаєш, як зрозуміти, що дісталася дна? 

— Як? 

— На дні ти побачиш мою маму, — сміється він. — От вона точно там. Сьогодні до неї прийшов колишній… Той, що бив нас протягом трьох років. Здається, тепер вони помирилися і знову житимуть разом. Я його боюся… кажуть, він продає наркотики. Тільки його гівна нам не вистачало.

— Ти ж скажеш мені, якщо з ним виникнуть проблеми? 

— І що ти зробиш? Поставиш за мене свічку у своїй церкві? 

Я забираю з-під голови декоративну вишиту подушку та жбурляю у нього. Ненавиджу його насмішки стосовно моєї роботи в церкві.

— Ти ж знаєш, що я ходжу туди не з власної волі! Це тато просить.

Дем’ян ловить подушку та підкладає її собі під голову.

— Переймається за твою душу?

— Напевно… 

— Може, й мені з тобою якось піти? А то, відчуваю, моя душа геть зіпсована. Я прагну крові та помсти. 

— А ти хочеш? Ходімо в суботу! В церкві будуть раді

— Надю, — зітхає Дем’ян, — я пожартував. Ноги моєї в тій божевільні не буде. Священники — брехуни, які працюють на владу, а парафіяни — безмозкі вівці, які вірять у все, що їм вкладають у голови. Церкву створили лише для того, щоб зомбувати та контролювати людей.

— Ти зараз принижуєш вірян.

— Так.

— Це негарно. Мої батьки теж ходять у церкву.

— Вони ходять туди, бо там їм дають гуманітарну допомогу. У відплату за це, посилають власну доньку на щотижневу промивку мізків.

— Ти нестерпний, — я накриваюся з головою. — Спи вже. Завтра на уроки вставати…

— Не мені.

— А, точно… Чим плануєш займатися цілий день? 

— Назбираю якомога більше гріхів, щоб ти мала за кого молитися. Як гадаєш, встигну до повноліття порушити усі сім заповідей?

Я нічого не відповідаю. Закриваю очі та вдаю, ніби засинаю. Ніколи не зізнаюся йому в цьому, проте я і так кожної ночі молюся за нього. Він заслуговує бути щасливим, хоч інколи. 

Дем’ян

Я завжди тікаю раніше, ніж настає світанок. Не хочу, щоб Надя застала мене зранку. Це буде, як мінімум, ніяково. Тихенько згортаю спальник та ховаю його. Потім навшпиньках, бо підлога дуже скрипуча, підкрадаюся до вікна та відчиняю його. В кімнату відразу залітає вихор холодного повітря. Обертаюсь та бачу, що Надя інстинктивно скручується у клубочок, аби зігрітися. Уві сні вона часто хмуриться, немов навіть там її намагаються образити. Не розумію я людей… Ну нехай мене обливають брудом, тут хоч є за що. Але Надя… вона ж найдобріша, наймиліша та найсвітліша людина у світі… наче саме сонце. Чому інші так вперто не помічають цього? Я б радше відрізав собі язика тупими ножицями, ніж сказав погане слово у її бік. 

— Побачимося, — шепочу і вистрибую на вулицю. 

Трава вкрита інеєм. Мої кеди миттєво промокають і до загального відчуття дискомфорту додаються ще й мокрі ноги. Кутаючись в олімпійку, йду куди очі глядять. Так рано повертатися додому не хочу. Я взагалі туди не хочу… Ненавиджу ту квартиру та кожного, хто у ній живе.