Глава 2

На годиннику майже перша ночі. Я загортаюся у ковдру та мимоволі потроху провалююся в сон. 

— Можна? — чую голос Дем’яна й відразу підскакую. Він не чекає мого дозволу та вправно перестрибує через підвіконня. Не вперше вже. — Твої батьки ніяк не лягали спати… 

— Ти увесь цей час чекав на вулиці? 

— Так, — байдуже хмикає. 

Він нього пахне цигарковим димом в перемішку зі свіжістю осінньої ночі. Хоч я і проти куріння, але мені подобається цей запах.

— Їсти хочеш? 

— Ні.

Але я знаю, що він голодний. Дем’ян завжди голодний, бо ж його практично не годують вдома. Велике щастя, коли хтось із маминих коханців принесе з собою закуску під випивку — тоді щось може й Дем’яну перепасти, та й то за умови, що він гарно поводитиметься. А гарно поводитись — не в його правилах. 

Дістаю з письмового столу галетне печиво та кілька шоколадних цукерок. Це мені дали сердешні бабусі у церкві. Звісно, йому я про походження гостинців не кажу, інакше б він їх не торкнувся.

— Пригощайся.

Дем’ян трохи сумнівається, та все ж таки починає їсти. Спершу повільно відкушує шматочок печива, а потім налітає на нього, немов вже кілька днів голодує. Я думаю, що наступного разу треба принести для нього щось більш ситне. Головне, зробити це так, щоб батьки не помітили.

— То як твої справи? — питаю обережно. — Геть погано? 

— Погано, — киває він. Навіть попри те, що єдиним джерелом світла у моїй кімнаті є тьмяний нічник, я бачу сум в його очах. Таке не приховати навіть темрявою.

— Тебе відрахували?

— Ні. Лише відсторонили від занять на два тижні… теж мені покарання… — він розгортає цукерку та кидає її до рота. — Директорка викликала мою маму в школу, але та, звісно, не прийде. 

— Тоді чому ти такий пригнічений?

Дем’ян підіймає погляд на мене.

— Ти не розумієш? Саме через це… Всім настільки начхати на мене, що вчителям навіть поскаржитися нікому. Моя мама думає тільки своїх мужиків та горілку. Гадаю, вона б і не помітила, якби мене не стало. Я тупо нікому не потрібен…

— Мені потрібен, — кажу, заливаючись фарбою, бо ж ці слова звучать занадто інтимно.

Дем’ян ледь помітно посміхається. Самими лише кутиками губ.

— Я залишусь у тебе до ранку?

— Так, звісно.

Я дістаю з-під ліжка спальник. Він старий, куплений у ті часи, коли тато ще міг ходити й планував узяти мене з собою в похід. Тепер в цьому спальнику ночує Дем’ян. Спершу він лягав просто на підлогу, або ж спав, сидячи за письмовим столом. Потім я вигадала спосіб зробити його сон трохи комфортнішим. 

— Інколи я так тобі заздрю… — промовляє Дем’ян, позіхаючи. Він гасить світло та вкладається у спальник. Дуже вправно вдає, наче йому там затишно.

— Мені?

— Так. У тебе є теплий будинок, сім’я…

— Цей будинок столітній і тримається на чесному слові. А моя сім’я — це двірничка та інвалід.

— І що? 

— А те, що тут нічому заздрити.

— У мене й цього немає.

— Ну якщо так порівнювати, то в мене дійсно все не так погано… — я лежу на дивані та дивлюся у стелю. — Хоча інколи здається, що це дно.

— Повір, ти ще не на дні. Знаєш, як зрозуміти, що дісталася дна? 

— Як? 

— На дні ти побачиш мою маму, — сміється він. — От вона точно там. Сьогодні до неї прийшов колишній… Той, що бив нас протягом трьох років. Здається, тепер вони помирилися і знову житимуть разом. Я його боюся… кажуть, він продає наркотики. Тільки його гівна нам не вистачало.

— Ти ж скажеш мені, якщо з ним виникнуть проблеми? 

— І що ти зробиш? Поставиш за мене свічку у своїй церкві? 

Я забираю з-під голови декоративну вишиту подушку та жбурляю у нього. Ненавиджу його насмішки стосовно моєї роботи в церкві.

— Ти ж знаєш, що я ходжу туди не з власної волі! Це тато просить.

Дем’ян ловить подушку та підкладає її собі під голову.

— Переймається за твою душу?

— Напевно… 

— Може, й мені з тобою якось піти? А то, відчуваю, моя душа геть зіпсована. Я прагну крові та помсти. 

— А ти хочеш? Ходімо в суботу! В церкві будуть раді

— Надю, — зітхає Дем’ян, — я пожартував. Ноги моєї в тій божевільні не буде. Священники — брехуни, які працюють на владу, а парафіяни — безмозкі вівці, які вірять у все, що їм вкладають у голови. Церкву створили лише для того, щоб зомбувати та контролювати людей.

— Ти зараз принижуєш вірян.

— Так.

— Це негарно. Мої батьки теж ходять у церкву.

— Вони ходять туди, бо там їм дають гуманітарну допомогу. У відплату за це, посилають власну доньку на щотижневу промивку мізків.

— Ти нестерпний, — я накриваюся з головою. — Спи вже. Завтра на уроки вставати…

— Не мені.

— А, точно… Чим плануєш займатися цілий день? 

— Назбираю якомога більше гріхів, щоб ти мала за кого молитися. Як гадаєш, встигну до повноліття порушити усі сім заповідей?

Я нічого не відповідаю. Закриваю очі та вдаю, ніби засинаю. Ніколи не зізнаюся йому в цьому, проте я і так кожної ночі молюся за нього. Він заслуговує бути щасливим, хоч інколи.