1.1

Дем’ян налітає на Артема, хапає його за волосся на потилиці та б’є обличчям об парту. Від жаху я навіть не кліпаю. Усвідомлюю, що все навіть гірше, ніж може здатися на перший погляд. Він не просто заступився за мене. Ні… зазвичай Дем’ян просив мене не звертати уваги на закиди однокласників, часом посилав їх, бо не соромився привселюдно матюкатися, але у бійку старався не встрягати. Те, що він не зміг стриматися зараз, свідчить про одне — у нього самого справи геть кепські. Терпіння закінчилося, нерви на межі, а витівка Артема — лише остання крапля, яка призвела до зриву. 

— Припиніть! — кричить староста у той час, як інші дістають телефони, аби зняти бійку на відео. Ніхто з хлопців не наважується підійти, щоб розборонити Артема та Дем’яна. Більшість переконана, що Артем і сам зможе постояти за себе. 

Але зі сторони все виглядає інакше. По парті розмазуються краплини крові, яка ллється з носа Артема. Він намагається вирватися, плюється та розмахує руками, проте постійно промахується. 

— Проси вибачення, виродку! — гарчить до нього Дем’ян, притискаючи до стіни.

— Та пішов ти… 

Дем’ян знову б’є кулаком по обличчю Артема. 

Я хочу підійти, аби зупини це, проте тіло мене не слухається. Не можу зрушити з місця. Вдається тільки кричати крізь сльози. Мені не страшно за Артема, він заслуговує більшої прочуханки, але Дем’яну це точно вилізе боком. На в нього інших проблем немає…

— Що тут відбувається?! — чується голос вчительки. Вона проходить у глиб класу, а слідом за нею й кілька незнайомих мені осіб. Напевно ті самі гості, що мали сидіти на відкритому уроці. Дідько, це дуже невчасно. — Левченко, припини! ЛЕВЧЕНКО!

Дем’ян відпускає Артема та робить крок назад. 

— Ти перетнув межу! В кабінет директора! Негайно!

— Не хочете спитати, що сталося? — промовляє він, дивлячись на вчительку з-під лоба. — Цей шматок лайна…

— Закрий рота! Ні слова більше! — верещить вона у відповідь, забувши про етикет та гарне враження від колег. — Сподіваюсь, що тепер за тебе візьметься поліція!

Я так і знала. За Дем’яном давно закріплена погана слава. Він постійно прогулював уроки, з’являвся не в тому місці, не в той час, був замішаний у кількох крадіжках та спілкувався з людьми, до яких зазвичай не прийнято й наближатися. 

А тепер перетворив обличчя однокласника у криваве місиво. Молодець, нічого не скажеш.

— Артем спровокував його, — почала я. — Подивіться, що він зробив…

Вчителька підіймає долоню до гори. 

— Адвоката ніхто не викликав. 

— Але…

— Готуйтесь до уроку, пані Вінницька. 

Я переводжу погляд на Дем ‘яна. 

— Все нормально, — відмахується той. — Я давно хотів це зробити. 

Він знову одягає капюшон на голову, прикриваючи темне хвилясте волосся, що вже відросло занадто довгим, як для школи, хапає наплічник, бо ж розуміє, що в клас сьогодні вже не повернеться, і йде. 

Артема у супроводі старости відправляють до медпункту. Судячи з того, як він прикриває рукою рот, Дем’ян вибив йому зуба. От би переднього…

Увесь навчальний день проходить серед обговорень того, що сталося, і пліток навколо хлопців. Хтось запевняє, начебто по Дем’яна приїхала поліція. Хтось каже, що його відрахували. А у когось навіть вистачає фантазії, аби вигадати версію, ніби Левченко побив ще й директора.

Я ж знаю, що правдиву версію мені не почути до самої ночі. Сподіваюся, Дем’ян прийде сьогодні. Я все одно не засну, поки не переконаюся, що з ним все нормально. 

— Як справи? — питає тато, коли я повертаюся додому. Він сидить у кріслі колісному на Ґанку та ножем вирізає чергову дерев’яну фігурку. У нього виходять гарні вироби. От тільки вони не приносять жодної користі. Якби ж їх хоча б можна було продавати… та в нашому містечку годі шукати поціновувачів мистецтва та ручної роботи, які готові заплатити за дерев’яного оленя чи сову.

— Добре, — брешу я та ненадовго сідаю поряд. Відчуваю обов’язок приділяти йому увагу, бо ж окрім нас з мамою та соціального працівника тато ні з ким і не спілкується. — Що це буде? — питаю, дивлячись на поки що безформний шматок дерева.

— Хочу зробити шахи.

— О, гарна ідея! Заодно навчиш мене грати. 

— Домовилися, — посміхається тато. Я рада, що він неуважний та не помічає наскільки я стривожена. Або просто вдає, що не помічає. Обидва варіанти мене цілком влаштовують.

Ми сидимо та говоримо про дурниці, аж поки додому з роботи не повертається мама. Вона вміло приховує втому і кожного разу приходить з посмішкою. Дем’ян каже, що це її суперсила… Можливо. Я ж вважаю інакше. На мою думку, вона змирилася зі своїм життям, пристосувалася і вже не допускає думки, що може бути краще. Їй здається, наче наше виживання — це норма, а відтак навіщо сумувати?

Після вечері я йду до себе у кімнату та сідаю за уроки. Черговий гівняний день майже закінчився. Скільки ще таких попереду?