Глава 1

13 років тому

Надя. 

Я  спеціально йду в школу раніше, аби Дем’ян встиг переписати домашнє завдання. Надворі доволі прохолодно, я натягаю рукави кофтинки, намагаючись зігрітися, проте лише в черговий раз переконуюсь, що вона давно замала на мене. Звісно, батькам я не скажу про це, у них все одно немає грошей на новий одяг. Майбутня зарплатня мами вже розписана до останньої копійки, а пенсія тата йде на погашення комунальних платежів. Я чула, як вони говорили про це на кухні… Ненавиджу бідність. Часом ненавиджу і своїх батьків, які забивають на елементарні потреби своєї дитини. Навіщо вони взагалі народжували мене? Свідомі люди навіть кота зайвий раз не заводять, бо наперед думають про його утримання. А тут дитина…

Помітивши попереду школу, я навпаки підкочую рукави по самий лікоть, аби не було помітно, що вони короткі. До кінця дня всім брехатиму, наче мені жарко. Соромно, що я виглядаю гірше за своїх однокласниць. Соромно, що не маю косметики, що доношую одяг за двоюрідною сестрою, соромно за те, що не можу поїхати на екскурсію з класом та вимушена дотримуватися версії, наче мені це просто не цікаво. Може, й на краще… зі мною все одно ніхто навіть поряд в автобусі не сяде. Спілкуватися з такою — псувати собі репутацію.

Я заходжу у клас. 

— Добрий ранок! — кажу до присутніх. 

Кілька людей підіймають голови, дивляться у мій бік, а потім повертаються до своїх справ. Єдиний, хто відповідає на моє привітання — це Дем’ян. Він сидить за останньою партою, як завжди похмурий, з капюшоном на голові. На фоні яскравого одягу однокласників він здається вороном у зграї папуг. Впевнена, почувається так само.

— Привіт, Надю. Я забронював тобі місце, — плескає долонею по стільцю поруч з собою. 

Я мимоволі посміхаюся. Окрім мене до нього і так ніхто не сів би. Він такий же аутсайдер, як і я. 

— Встигаєш переписати, — підсовую йому зошити з домашнім завданням. — Тільки не забудь зробити кілька помилок, аби вчителі нічого не запідозрили.

Дем’ян здивовано підіймає одну брову.

— Натякаєш, що я тупий, а правильно виконане завдання відразу видасть мене? 

— О… Ні… — мені стає соромно. — Я не хотіла…

— Та розслабся! — сміється він. — Бачила ти б своє обличчя!

— Насправді я впевнена, що якби в тебе були умови для виконання домашніх завдань, то ти б міг стати навіть відмінником.

— Я не хочу бути відмінником.

— Чому? 

— А навіщо? Для чого ці старання?

— Для кращого майбутнього, — видаю, не зволікаючи, —  щоб вступити в університет, отримати професію, нормально заробляти.

— Говориш словами своєї мами.

— Але вона має рацію.

— Ти така зануда… Щоб гарно заробляти не обов’язково добре вчитися. Просто треба мати удачу та сміливість, — хмикає він, проте таки продовжує переписувати домашку.

— Я не маю ані удачі, ані сміливості… Тому мені залишається тільки навчання. 

— Як це ти не маєш удачі? Хіба дружба зі мною не найбільша удача, що може статися у житті? 

— Точно… — у моєму голосі трохи більше сарказму, ніж було потрібно.

Раптом двері класу відчиняються. До нас залітає староста.

— Народ! Там повно вчителів з інших шкіл, у них курси підвищення кваліфікації, — говорить з таким тоном, наче то не вчителі з’їхалися, а президенти навколишніх країн. — Марина Сергіївна сказала, що алгебра пройде у форматі відкритого уроку, і у нас будуть присутні гості.

Дем’ян закриває один зошит і береться за інший. Йому абсолютно байдуже. Він не став би відповідати на уроці навіть, якби там сам Ісус Христос сидів. Мені взагалі здається, що він відвідує заняття лише для того, аби якийсь час посидіти у теплі та безпеці.

У цю ж саму мить повз нас проходить Артем — хлопець, у якого я була закохана у молодшій школі. Іншими словами: у часи, коли булінг однокласників ще був не в моді. Тепер же він перетворився на мій особистий кошмар, адже більшість пліток та огидних зауважень про мене злітали саме з його вуст.

— Чуєш, Вінницька, — звертається до мене, переганяючи жуйку в роті від однієї щоки до іншої. Мої очі мимоволі округлюються. Навіть не пам’ятаю, коли востаннє чула правильну форму свого прізвища. Зазвичай він називає мене Смітницька, бо ж моя мама працює прибиральницею у комунальному підприємстві. Власне, її професія стала ідеальним плацдармом для знищення моєї самооцінки у школі. — Дай алгебру списати, мені вчора ніколи було робити домашку, — він кидає багатозначний погляд на своїх друзів, з якими розважався до темна. Я бачила їх у парку, коли поверталася з церкви, де батьки змушують мене допомагати священнику. 

Дем’ян схиляється до мого вуха. 

— Зараз саме час показати, що ти все ж таки смілива, — шепоче він.

Я киваю.

— Ні, — відповідаю, піднімаючи голову. — Я не дам тобі свій зошит.

На якусь мить я сповнююся гордістю за себе. Мені вдалося відмовити йому, і, можливо, навіть трохи помститися. Приємне відчуття.

Проте Артема моя відповідь не турбує. Він простягає руку та бере мій зошит без дозволу. Потім із задоволеною посмішкою направляється до своєї парти.

— Гей! — вигукує до нього Дем’ян. — Ти глухий? Вона сказала, що не можна. Поверни зошит!

— Так. Я не дозволяла! — окрилена незвичною для самої себе впевненістю, додаю я.

Артем обертається.

— Повернути? — перепитує. — Ти впевнена?

Я киваю.

— Гаразд…

Тоді він випльовує жуйку прямо на сторінку з домашнім завданням і закриває зошит, притискаючи обкладинку, щоб листки щільніше злиплися. Клас вибухає від сміху. Лише пара людей не підтримує загальних веселощів, але ніхто з них навіть не думає заступитися за мене. Це не престижно. Максимум на що вони здатні —  просто промовчати.

Мої очі наповнюються слізьми. Мені вже доводилося діставати жуйку з волосся та віддирати її від парти. Але зошит, ще й у той самий день, коли його мають узяти на перевірку… Це занадто.