Лист

Тату - я майже ніколи вам так не казала... Пробачте!
Я навіть видалила ваше повідомлення.
"З днем народження -Тато."
Бо я не знала, що це коротке привітання - останнє. Перше і останнє!.
Все своє життя, я думала що ви, мене не любили, я справді жила з цією думкою, тату! 

Ви ж, жодного разу мені такого не казали!...(Чому життя таке жорстоке? -Напевно ця дилема, не підвладна нікому, бо в кожного свій варіант).
З військової частини принесли
" Сповіщення" - Остання ваша воля, про яку ви попросили сповістити, суто мене - "Якщо зі мною щось станеться сповістіть дочці".
Тату оте прокляте "Сповіщення" - я отримала його, і тепер, час від часу перечитую, може сподіваюся що це помилка.
Тільки зараз, я зрозуміла що жодні слова, не можуть розказати про прояв любові, ніж вчинки.
Ваша правда, мама тепер плаче - ми плачемо, а всі не правильні слова, вчинки, образи, все забулося. Лишився тільки прикрий слід докору, для нашого сумління, тому зараз не легко.
Але я не скаржуся, бо навіть не уявляю настільки було не легко вам, в тому пеклі, стільки страшно, особливо в ту рокову хвилину, без, близької людини поруч.
Знаю як ви мало спали, а бувало і зовсім ні, навіть попри те що, ви нас запевняли ніби все нормально, але це, всеодно, було видно, на останній фотографії, коли ви вислали на мій мобільний, особливо змучений погляд, ми навіть помітили як ваші пальці на руках, стали опухлі, і як від зброї потріскали мозолі.
Тату!  Я ж думала що ви - Особливий, що з вами нічого поганого не може статися... А тепер... Що тепер?.
Коли нічого не можна змінити, коли всі ці слова не мають значення!.

З військової частини прислали ваші речі, не всі звичайно, але вже хоч щось, ці речі для мене стали такі дорогі - безцінні. Наприклад у гаманці ми знайшли відображення Ісуса Христа, де було написано - "Довіряю тобі Ісусе". Я хочу сказати, що досі Йому довіряю, не зважаючи ні на що, Він обіцяв вічне життя - кожному, хто вірить у Нього. А я знаю, ви вірили.
Ніяк не можу збагнути, чому це все відбувається, хіба це не могло бути просто страшним сном, але ж ні, це потворна реальність, понівечена та знищена, як ваші руки й ноги, як лице, покрите ранами, що вже важко було впізнати...
Мало не забула, за декілька тижнів після трагедії, до нас до дому прийшов ваш товариш - Василь з дружиною.
Він такий був змучений, такий втомлений, на силу посміхався, тату мені здалося, ви ніби продумали кожний свій вчинок. Василь сказав що ви були з ним напарниками, і як ви з запалом гнали" Нечисть" з Української землі, і що ми маємо пишатися таким татом, бо втрата такого хорошого Сапера і людини, стала ударом для зводу. Василь розказав як на справді все сталося, бо це було на його очах, я не могла це слухати, то жахливо, у мене у голові відразу виникло безліч варіантів інакшого сценарію, не такого трагічного, з'явилося ще більше питань, чому ви поступили саме так, чому не втекли, або не сховалися краще.Тату, крім слів, я вже нічого не можу зробити, тому кажу - Дякую!
Ви наш рідний, розумієте, - Наш, і лишаєтесь з нами, хоч тепер лише у спогадах в думках і снах, у кожного у серці, за кого ви віддали життя!.