Розділ 5

     На моїх очах виступили сльози щастя. Я читала й читала коментарі, відповідала людям, а повідомлення все приходили й приходили.

     Лише опівночі я втомлено відкинула свій телефон у сторону.

     Черговий кошмар змусив мене різко піднятися. Я почала махати кулаками в різні сторони, але поруч абсолютно нікого не було. Боячись, що страшний сон повториться, я вирішила зайти в Інстаграм і поглянути, як там ідуть справи.

     Раптом замайоріло зображення вхідного повідомлення від моєї найзапеклішої хейтерниці.

     «Пробач мені. Прийми мої щирі вибачення. Я навіть не уявляла якого болю завдаю людям та як змінило мене життя. Ще раз пробач, я спробую виправитися та змінитися у кращу сторону. Саме твої слова допомогли мені. Тому якщо виникатимуть якісь проблеми чи ще щось, пиши мені. Я тобі з превеликою радістю допоможу. Ти перевернула весь світ, який знала, з ніг на голову і я дуже рада тому, що ти зрозуміла головну істину життя і змогла її донести людям. Знову вибач мені та прийми мою щиру подяку.

     Завдяки тобі мені стало зрозумілим, в якій жахливій ситуації я живу і вирішила все змінити.  Дякую.»

     Це повідомлення змусило мене задуматися. Радість переповнювала мене, але це лише початок. Я буду продовжувати знімати різні відео, допомагати людям так, як можу.

     Зараз майже всі люди користуються соціальними мережами, більшість з них зареєстровані в найпопулярнішій з них – Інстаграмі. То чому б тут і не допомогти людям зрозуміти, яка насправді реальність оточує їх, поки вони нічого не бачать, сховані за екранами своїх гаджетів. Так я зможу розповісти мільйонам, що потрібно розвиватися, змінюватися, але водночас і продовжувати бути собою.

     Ідеї для моїх відео виникали просто миттєво. Я навіть не встигала записувати.

     Минув тиждень. На моїй сторінці в соціальній мережі кількість підписників збільшилася в рази. Кожного дня я публікувала декілька нових відео і під кожним з них було не менше сотні коментарів з подяками. Я була щаслива, адже змогла допомагати людям.

     Раптом пролунав телефонний дзвінок. Це була моя подруга зі школи, з якою ми не спілкувалися вже довгі роки.

     -   Привіт,- сказала я, натискаючи на клавішу "прийняти виклик".

     -   Допоможи мені,- з ходу почала вона.

     -   Що в тебе сталося? Скажи, допоможу чим зможу,- занепокоєно відповіла я, на ходу уявляючи найгрші ситуації, які тільки могли статися.

     -   Мені потрібно багато підписників,- сказала вона якимось вимогливим тоном.

     Я вважала, що її справді щось турбує і вона потребує моєї реальної допомоги. Тільки думала, що колишній подрузі потрібна моя порада абощо. Але даремно я собі такого нафантазувала. Вона ж завжди просто використовувала людей. Проте якщо не змінилася вона, це не значить, що те саме і зі мною. Я не дам уже вкотре обвести себе навколо пальця.

     -   Навіщо вони? Чому я повинна тобі допомагати?- запитала я, але цього разу якимось командирським голосом, який невідь звідки з’явився. Я звісно добра людина, але не люблю нахабства і деколи подібні люди дуже сильно дратують.

     -   Ну… я. Хочу….стати популярною,- розгубилася вона, вже починаючи відчувати, що, мабуть, зазнає поразки у цій нерівній битві, адже цього разу очок більше у мене.

     -   Чому я повинна тобі допомагати? Навіщо вони тобі? В тебе ж наче вже й так більше ніж три тисячі підписників,- запитала я, вирішивши, що таки допоможу, але лише якщо це для якоїсь благородної мети, такої як у мене, наприклад.

     -   Ну ми ж найкращі подруги,- заскімлила вона.

     -   Ні. Це вже давно не так. Та й тоді навряд чи були,- процідила я крізь зуби. Злість затуманювала мозок. Ну як взагалі можна було сказати таке? Питалося ж зовсім про інше.

     -   Для. Чого. Тобі. Стільки. Підписників,- повторила я через кілька секунд.

     Почулися гудки. «Найкраща подруга» просто скинула дзвінок, зрозумівши, що не отримає того, для чого власне і дзвонила.