Пролог

     -   Софіє, відклади вже цей телефон і поїж нормально,- уже вкотре за сьогодні сказала мама.

     -   Ну мамо. Ти ж знаєш, що зараз мають опублікувати знімки з літніх спортивних змагань,- вже вкотре пояснювала я. Мені завжди було невтямки, чому батьки ніяк не можуть зрозуміти, що просто поснідати нудно, а якщо користуватися телефоном, то можна поєднати приємне з корисним.

     -   Знаю. Але ж їх не видалить ніхто. Я звісно пишаюся, що саме ти зайняла перше місце в стрибках у висоту з усіх спорстменів Чернівецької області, проте якщо не встигнеш побачити фотографії в ту ж секунду як їх опублікують, то нічого не станеться. Не відберуть же в тебе нагороду,- не здавалася мама.

     Звісно я знала, що вона має рацію, але так хотілося побачити фото й знову поринути в ту мить, коли, оголошуючи переможця, сказали моє ім’я.

     Для мене це була перша перемога, тож і не дивно, що я так хвилювалася через це. Ейфорія так вплинула на мою закомплексовану персону, що я навіть не побоялася підійти до журналістів та запитати, коли будуть опубліковані фотографії зі змагань.

     Вони казали, що фото з’являться на сторінці журналу в соціальній мережі о 10:00, наступного дня. Але ось минуло вже двадцять хвилин й мені нічого так і не надійшло.

     Не витримавши, я відклала врешті-решт свій телефон і взялася за омлет.

     Дивно, але вже через декілька секунд мій телефон завібрував, на нього почали приходити повідомлення від кого завгодно.

     Мабуть, мене здивувало більше не це, а те, що мені взагалі хтось міг написати. Адже я далеко не з тих людей, хто легко знаходить друзів. Та й з незнайомцями заговорити якось боюся.

     Мама постійно говорить, що всі біди в телефоні. Вона чи не кожного дня втовкмачує мені те, що якби я не сиділа постійно в інтернеті, то не тільки встигала б все, а й змогла розвиватися та й не боялася так спілкуватися з людьми.

     Але я її ніколи не слухаю. От як взагалі можна бути без телефона та інтернету? Це ж так нудно. Та й саме за допомогою інтернету можна дізнатися все про всіх, побачити, де зараз знаходяться однокласники, хто куди поїхав на відпочинок, кому посміхнулася удача і він виграв у лотерею і так далі.

     Ось уже як тринадцять років минуло з того часу, коли я відкрила для себе, що це таке інтернет та соціальні мережі. Ще тоді, в три роки, мені вдалося зрозуміти, яка ж це класна річ. Адже такій самітниці, як мені, яка дуже рідко виходить з дому і то тільки тоді, коли це нагальна справа або потрібно піти до школи, інтернет дуже сильно допоміг.

     Саме коли знаходжуся онлайн, то почуваюся, наче я також частинка суспільства. А коли бачу, як моїм фотографіям та відео ставлять вподобайки, то аж підскакую від захвату.

     Коли надійшло чергове повідомлення я не витримала і знову розблокувала екран. От чому так завжди, як тільки хочу відпочити від телефону та інтернету загалом, стається щось, що затягує мене назад?